Історія України

Поема  написана  зимою  2011-2012  років.  Окремі  частини  поеми  мною  вже  опубліковані  і,  в  якійсь  частині,  вона  переплітається  з  попередньою.  Почитайте,  мені  явно  не  хватило  таланту,  але  ідея  видається  досить  доброю.  І  якби  хтось  більш  талановитий  спробував  все  ж  відтворити  нашу  історію  в  такому  маленькому  епосі,  то  я  був  би  йому  дуже  вдячний.  А  можливо  слід  було  б  провести  спеціальний  конкурс.  
З  повагою  до  всіх  читачів,  які  все  ж  наважаться  прочитати  цей  нелегкий,  але  досить  короткий  у  порівнянні  з  історією  твір,  Леонід  Ісаков.    

                       Історія  України
                 
           (Епічна  поема)

Цей  твір  було  написано  лише  з  однією  метою  –  вивчити  і  занотувати  для  себе  основні  віхи  з  історії  України.  Твір  аж  ніяк  не  претендує  на  всеосяжність,  у  ньому  бракує  метафори,  відчувається  бідність  поетичних  прийомів  та  монотонність  викладу  матеріалу.  Але,  коли  лінь  читати  серйозну  літературу,  поема  надасть  вам  відносно  правдиве  неупереджене  уявлення  про  наше  буття  буквально  за  якісь  півгодини,  тобто  заснути  можливо  і  не  встигнете.

І.  Присвята

Бажання  є  ізнов  прославити  Вкраїну  милу,  
Народ  великий  надихнути,  вселити  в  нього    нову  силу,
Підняти  з  попелища  славетних  предків  дух,  
Поширити  Землею  знову  слух  
Про  нашу  гордість,  силу,  вдачу,
Яких  ізнов  зову,  за  котрими  сумую  й  плачу,
За  котрими  сумує  й  плаче  весь  народ.
Народ,  що  українцями  зоветься,
Хто  і  коли  назвав  -  тому  минеться.  
Ми  не  з  окраїни,  ми  з  України.
Тому,  що  споконвік  укромно  (затишно)  жили
Окремо  від  усіх  сусідів  –  поляків,  турків,  москалів  
Край  боронили;  пшеницю  сіяли,  зерно;
Мечі,  плуги  кували;  гуляли  і  пили  
Ту  медовуху  веселящу,  якої  йшов  ріки  потік.
Усякого  було,  та  ми  залишились  
Українцями  –затишними,  окремими  повік.



ІІ.  Переднє  слово


«Не  було  тої  Вкраїни,  не  було  й  немає»,  
Ще  й  сьогодні  у  сусідів  ворог  злий  волає  
І  на  сході,  вторить  йому  дехто  з  українців,  
В  рідну  хату  притулившись,  нібито  чужинці.
Нібито,  у  полі  плугом  розум  їм  зорало,
А  можливо  з  мозку  залишилось  сало,
Нібито  вони  у  лісі  дурману  об’їлись,
Чи  до  нас  такими  з  чужини  вернулись.
Винуваті,  у  безрідних,  їх  батьки  і  діди,
Що  чад  своїх  не  вберегли  від  бідоньки-біди,  
Найлихої  та  найтяжчої  у  цьому  світі:  
Країни  рідної  не  мати  у  дитинстві  й  літі.

Вороги  із  нас  глузують  зі  злості  й  забави,  
Але  ж  нам  то  треба  знати  дорогу  держави,  
За  милістю  не  ходити  до  чужинців  в  люди,
Не  почуватися  безрідними,  не  волати  всюди:  
«Ой  які  ж  ми  безталанні,  держави  не  мали.
Жили  вічно  у  неволі,  чужих  годували.»  
Перестаньте,  все  не  так,  не  треба  брехати,  
Візьмемо  до  рук  Аркаса  й  будемо  читати.  
 
ІІІ.  Початок

Здавен  наші  предки  жили  у  цьому  краю,
Народ  роботящий,  непереможний  в  бою.
З  ремеслами  знався,  пишався  землею,
Силою  не  раз  хизувався  своєю.  
Спокою  вороги  не  давали  ніколи:  
Землю  щораз  розоряли  монголи,  
Сармати  і  скіфи,  готи  й  авари,  
За  ними  на  зміну  тягнулись  хазари.  
Та  зиску  вони  з  нас  ніколи  не  мали,  
Ховалися  села  й  міста  між  лісами  
І  захищатися  славний  наш  предок  умів,  
Степами  й  лісами  ганяв  ворогів.

Поляни  жили  понад  Дніпром,  
Тіверці  селилися  над  Дністром,  
Прип’ять  посідали  деревляни,  
Десну  звеличали  сіверяни,  
Понад  Сулою  –    суличі,  
Чорним  морем  –    угличі,  
У  пінських  болотах  –  дреговичі,  
Вздовж  Полтви  –  кривичі.  

Русами  греки  нарекли  полян,  
А  далі  і  всіх  східних  слов’ян  
За  буйну  голову  русяву,  
Що  розумом  нас  прославляла,
                                 В  ті  далекі  пам’ятні  часи  
 Задовго  до  Київської  Русі.  

Град  Київ  від  Кия  розвивався  і  ріс,  
Множив  він  славу,  славу  віками  проніс.  
Здавен  державу  руську  велику  творив,  
Але  пам’яті  мало  про  час  цей  лишив.  

IV.  Київська  Русь

Легенд  багато  –  та  правда  одна:  
Русь  Київська  стояла,  у  віках  була.  
Не  треба  ворогам  вже  так  горлати:  
Де  витоки  Вкраїни  й  де  ваша  мати.  

Початку  Русі  ніхто  не  знає,  
Одна  з  легенд  нам  так  оповідає:  
Аскольд  і  Дір,  перші  варяги,  
У  Київ  прибули  із  Рюрика  ватаги,  
Яка,  начеб,  припленталась  сюди  
Охороняти  від  хазар  всі  городи.  
Потім  Олег  їх  повбивав  
І  землі  руські  всі  до  Києва  прибрав.  
Як  сам  помер,  з  нас  кожен  знає,  
Та  й  Пушкін  нам  про  це  оповідає.  

То  марення  –  вихід  князів  з  ватаги,
Такі  байки  не  можна  брати  до  уваги,
Бо  Київ  на  той  час  вже  процвітав,
І  певне,  що  своїх  князів  він  мав.
Про  це  говорить  інший  літопис
І  ти,  читачу,  в  нього  подивись.
Тобто  князі  були  одні  і  ті,  
Але  не  вихідці  з  варяг  –  свої.

Та  як  би  там  насправді  не  було,
Про  що  б  істориків  писання  не  гуло,
Всієї  правди  ми  ніколи  вже  не  взнаємо,  
Тому  історію  з  дев’ятого  століття  починаємо.

Ігор  змінив  на  престолі  Олега,  
Багато  говорити  про  нього  не  треба,
Відомі  невдалі  походи  у  греки,
Та  багатий  похід  у  Бердаї.  
Узяв  собі  жінку  родом  із  Пскова,
В  народі  про  них  ось  яка  мова:  
На  полюванні  Ольгу  примітив,
З  простою  селянкою  став  долі  радіти.
Князь  невдовзі  від  древлян  загинув:  
Свенельд  не  повертав  йому    данину,
А  князь  обдурений  пішов  за  нею  сам
Та  так  безславно  згинув  там.

Ольга,  хоча  й  селянкою  була,
Миттю  князівству  лад  дала,
Ростила  сина  Святослава  на  підмогу  
І  до  древлян  простелила  дорогу.
Про  це  склали  легенди  люди,  
Та  переказувати  їх  вам  не  буду.
Ольга  східних  слов’ян  об’єднала,
Всім  русам  господинею  доброю  стала,
Хрестилася  перша  з  руських  князів,    
Приймала  в  себе  іноземних  послів,  
З  римлянами  й  греками  зносини  мала,
Ходила  в  Царград,  у  Рим  послів  посилала.

Святослав  в  22  годи
Водив  уже  дружину  в  походи.
Був  лицар  справжній,
Легкий  і  відважний,  
Сильний  і  спритний  мов  барс.
Бив  печенігів  та  греків  не  раз,
Справи  княжі  за  Дунаєм  провадив,  
А  в  Києві  –  мати  була,  доки  грець  не  завадив.
По  тому  життя  міняти  не  схотів
Й  призначив  на  престоли  своїх  синів.  
Знову  вернувся  за  Дунай,  
Дуже  любив  цей  край,  
Там  і  надалі  князював
І  зиск  з  болгар  чималий  мав.
Загинув  молодим  у  (9)72  році,
Від  печенігів,  у  дніпровій  затоці.

Це  місце  й  донині  відоме  на  Дніпрі,
Там  пам’ятник  стоїть  далекій  нашій  сивині.

Кожен  з  синів  з  уділами  справлявся  сам.  
Олег,  найменший,  князював  в  древлян,  
Володимир  у  Новгород  подався,  
А  Ярополку  -  Київ-град  дістався.  

По  смерті  батька  стався  розбрід  –  
Забули  сини  благородство  і  рід,
Про  це  казати  я  б  і  не  хотів,  
Та  усе  це  іде  з  глибин  віків.
Вбивства  за  трон  повелись  на  Русі,
Здобували  князівства  так  майже  усі.  

Ярополк  пішов  на  Олега  й  древлян.  
З  намови  Свавельда  (за  сина),    не  сам.  
Хоч  брата  вбивати  він  не  хотів,  
Та  загинув  Олег.  Впав  тікаючи,  в  рів.  
Почувши  про  це  Володимир  злякався,  
Втік  до  варяг,  за  море  подався.  
А  Ярополк  Новгород  привласнив  собі,  
Знову  землі  руські  з’єдналися  всі.
Володимир  повернувся  через  роки,  
Взяв  Ярополка  й  почепив  на  гаки.
Братня  боротьба  закінчилася  цим  –    
Володимир  на  престолі  лишився  один.  

Рік  був  дев’ятсот  вісімдесятий,
Християнської  віри  початок.

Володимир  -  святитель  Русі,
Як  усі  попередні  князі,
Коли  на  троні  посів,
Скрізь  наставив  древніх  божків,  
Й  знати  не  хотів  іншої  віри.    
Також  веселився  без  міри,
Й  мав  наложниць  скрізь  і  повсюди.
Що  поробиш,  такі  тоді  були  люди.

Та  мав  Володимир  великий  воїна  дар,
Податі  брав  із  Польщі  й  болгар,
Фіни  несли  пушнину  й  форель,  
Потоком  йшло  мито  з  інших    земель.
Слава  бігла  попереду    нього,  
Велика  була  ворогам  засторога.
Він  руські  міста  пригорнув  до  себе  –  
Їм  з  ворогами  осібно  битись  не  треба.

В  (9)88  на  Корсунь  напав,
Греків  розбив,  сестру  вимагав
Царя  грецького,  Анну,  за  себе.    
Щоб  замиритись,  цар  вирішив  -  треба.
Та  все  ж  умову  велику  поставив  до  нього,
Поганству  зробити  заслон  -  засторогу,
Віри  зректися,  волхвів  прогнати
А  християнство  до  себе  прийняти.  
Володимир  погодився,  так  і  вчинив,
Потому  діток  своїх  похрестив
І  взявся  за  інших  киян,
Святив  у  Дніпрі  і  був  з  ними  сам.
Хоч  багато  хто  втік,  сховався  в  лісах,
Бо  віру  мав  лише  у  батьківських  богах.
Митрополію  Київську    Михайло  посів,  
На  Русь  запросив  іншомовних  отців.  
А  потім  був  Великий  Новгород,  
Тут  заставляли  хреститись  народ.
Добриня  з  Михаїлом  носили  хрести,
Мечем  підганяли  до  церкви  іти.
Правили  в  церквах  панотці  як  уміли,  
Кирило  й  Мефодій  лиш  потім  зуміли
До  серця  русів  ключик  знайти,
Біблію  слов’янською  їм  донести.  

Держава  велика,  безліч  застав,
Та  раду  Володимир  їм  всім  надавав.
По  хрещенні  княжив  на  рідній  землі,
Не  ходив  у  походи,  не  жадав  крові.
З  половцями  лиш  сутички  мав
І  то  силача  на  бій  посилав.
Лишився  відомим  силач  із  полян  –    
Кожум’яка  по  імені    Ян.

Дітей  в  Володимира  дванадцять  було,  
Не  всі  дожили  до  часу  того,
Коли  землі  прийшлося  ділити,  
Як  повелось  -  брату  брата  убити.
Святополк  князював    в  Турові,
В  Новгороді  Ярослав,  Судіслав  у  Пскові,
Гліб  у  Муромі,  Святослав  у  древлян,
Борис  у  Суздалі,  Всеволод  в  волинян.
Був  ще  Ізяслав  –  Рогнідин  син  –  
З  полоцьких  князів  залишився  один.
З  Володимира  згоди  –    
По  інших  містах  –  воєводи.

Сини  мужали,  кожен  мав  уділ,
Княжив  на  ньому,  керував  як  умів.
Ставив  застави,  будував  городи,
До  Києва  подать  тільки  несли.
Русь  розцвітала,  багатіла  щоднини,
Вже  не  хотіла  давати  данини,
Знову  Новгород  перший  повстав,
Ярослав  подать  першим  не  послав.  
Володимир  зібравсь  на  нього  походом
Та  заслаб  і  помер  (10)15  годом.  

По  смерті  його  почалась  колотнеча,
Знов  між  братами  погоня  і  втеча,  
Знову  вбивали  й  вмирали  брати,
Руйнувались  палаци,  горіли  хати.

Святополк  в  Києві  трон  захопив,  
Бориса,  Святослава  і  Гліба  убив.  
Та  не  довго  тримався  в  сідлі,
Ярослав  в’їхав  у  Київ  на  білім  коні,
Хоча  в  битві  його  обіграв  Болеслав,  
Та  Київ  ненадовго  віддав  Ярослав.
А  Святополк,  син  батька  поганий,
Здобув  у  народі  прізвисько  «Окаянний».

Ярослав  княжив  країною  довго:  
З  року  (10)19  до  (10)54.
Був  вправним,  сильним  владикою,
Правив  добре  Руссю  великою.
Він  землі  батьківські  примножив,
Народу  своєму  був  милим  і  гожим.

Згадуючи  здобутки  Ярослава,  
Згадаймо  й  брата  його  Мстислава.
Цей  князь,  силою  й  розумом  дужий,
Був,  як  дід  Святослав,  вельми  мужній.
Князі  непримиренними  були  
Але  невдовзі  замирилися  вони.
До  (10)36  -  смерті  Мстислава,
Про  цих  двох  владик  Руссю  йшла  слава.  
Удвох  вони  скріпляли  кордони.
Вправно  розбивали  ворожі  загони.

Потому  Ярослав  правив  Руссю  сам,
Давав  лад  великим  й  малим  городам.
Жив  мирно,  війни    не  любив,
Вимушено  лише  у  походи  ходив.
Із  греками  війни  завершив  навіки
Й  печенігів  степом  розвіяв  без  ліку.
Останні  осібно  жити  не  стали,
Селилися  з  русами,  в  них  і  розтали.
Мирні  турботи  йому  були  до  душі:
Пам’ятки  древні    за  ним  майже  всі  –  
Церква  Святої  Софії  й  Золоті  Ворота.
І  про  письмо  була  турбота.
Зібрав  бібліотеку,  шкіл  набудував.
Руссю  опікувався,  про  неї  і  дбав.

При  Ярославові  Європі  Русь  була  своя.
Дочку  Анну  віддав  у  Францію  за  короля,  
Сина  женив  на  грецького  імператора  дочці,
Породичатися  з  Києвом  в  Європі  хотіли  усі.

Вже  старим  землі  поділив  між  синами:  
«А  Ізяслав  Князем  Великим  буде  між  вами».
В  Вишгороді  він  невдовзі  й  помер.
Це  місце  відоме  дотепер,
Похований  у  мармуровій  домовині,
Що  є  в  Софії  й  донині.

Літописці  величають  «Мудрим»  Ярослава,
Хоча  спадає  думка:  перебільшена  слава.
Бо  не  заклав  підвалини  держави  і,  на  жаль,
Не  зміг  створити  владну  вертикаль.  

Після  Ярослава  Русь  пішла  під  уділи,
З  якими  князі  управлятись  не  вміли.
Розбрат  повний  пішов  по  Русі,
Старалися  всі.
Про  цей  період  казати  вже  годі,
Ця  смута  була  між  князями  й  у  народі.
Коритися  Києву  ніхто  не  хотів,
А  половці  шарпали  з  різних  боків.
Русь  занепала,
Наділу  свого  стало  кожному  мало,
От  і  воюють  брати.
Де  притулитись  народу,  де  йти?
Спочатку  Києвом  керував  Ізяслав,
Потім  його  змінив  Святослав,
Останнім  з  синів  в  пантеон
Всеволод  домігся  на  трон.
Потім  у  війни  вступили  онуки,
Що  також  тягнули  до  Києва  руки.
Воювали  за  Київ,  кожен  до  Києва  ринув,
Доки  Київ,  як  столиця  Русі,  не  згинув.


Князі,  князі,  князі.
Хто  вбив  кого,  а  хто  спалив,
На  палі  кинув,  потопив,
Розрушив  храми,  розвалив
Й  створив  на  тому  тлі
Нове,  до  нової  війни,  князівство
Вже  при  народженні  приречене  на  нове  вбивство.
Вкраїно-Русь  така  історія  твоя,
Знову  й  знову  бачу  я
Все  війни,  все  в  крові.
У  час  цей  нічим  зарадити,
Тим  більше,  заздрити  тобі.

Та  хоч  як  упала  українська  держава  -
Життя  продовжувалось  і  без  Ярослава.
Ще  були  славні  часи,
Ще  є  про  що  розповісти.
Був  ще  Володимир  Мономах,
Який  на  половців  наводив  страх.
Його  любили  й  вклонялися  усі.
Він  володів  великою  частиною  Русі.
Та  все  ж  незавидна  Києва  доля  надалі
Й  останню  крапку  в  розвалі  
Поставив  Довгорукого  Юрія  син,
Андрій  Боголюбський  в  Київ  вбив  клин.
З  суздальцями  прийшов  він  сюди:
Палив  і  вбивав,  був  наче  з  орди.
Це  був  рік  1169,  
Рік  що  має  в  віках  бути  проклятим.

Яку  ще  треба  мати  віру,
Щоб  поховати  недовіру
До  тих,  хто  Русь  згубив,  
На  Київ  з  факелом  ходив.

Хоч  попелом  присипана  дорога
Й  не  раз  чортополох  зацвів,
Та  прогляда  велика  засторога
Відступникам  із  москалів.

Вони  спалили  Київ,  знесли  оплот  Руси,
Вершину  сили  нашої,  слов’янської  краси,
Що  бачив  велич  русів,  яка  в  віках  цвіла,
Та  впав  від  зради  Київ,  згорів  дотла.

Велика  зрада  розлетілася  по  світу,
Рокам  її  ходьби  немає  ліку,
Засіла  в  голові  і  серці  руса.
Від  бороди  та  оселедця  лишились  вуса,
А  центром  русів  стала  Москва.
Велика  слава  Києва  із  молотка  пішла.

Прокляття  літає  у  руській  родині.
Стараються  Київ  гнобити  й  донині.
Та  вже  українцям  сказати  слід  –  годі!
І  об’єднати  круг  Києва  власні  народи.
Знов  відродити  велику  Київську  Русь,
За  силу  й  велич  якої  молюсь.

Київ  повержений  та  Русь  ще  не  вмерла.
Славетні  інші  городи  й  народу  джерела
В  мирні  часи  й  час  тяжких  лихоліть    
Її  живили  протягом  століть.
Зміцнилось  Галицьке  князівство,
Велику  владу  там  до  рук  прибрав
Данило  Галицький.
Та  й  Київ  ще  стояв  й  своїх  князів  ще  мав.
Ще  разом  військом  ріками  і  долами
Князі  йшли  воювати  із  монголами.
Та  внутрішні  незгоди  і  розбрат  
Здали  Вкраїну  під  їх  протекторат.
Вольностей  й  тоді  не  втратила  ніколи,  
Податтю  лиш  вдовольнялися  монголи.
І  можна  було  б  як  московські  сусіди
Землі  збирати  й  відвернути  всі  біди.
Та  подрібнилися  роди  князів,
Дехто  лиш  місто  вже  мав  за  уділ.
Не  знайшлося  владики  на  всіх.
Й  це  призвело  до  гибелі  Русі.
Сталась  вона  у  (13)21  годі:
Гедемін  Київ  до  Литви  пригорнув  при  нагоді.
Потім  старались  польські  й  московські  брати.
Народові  лишалось  в  неволі  землю  й  рід  берегти.

Я  заглядаю  у  глиб  віків:
Народе  мій,  як  жив?
Серед  сусідів-ворогів,
Як  землю  зберегти  зумів?

Яку  по  клаптику  збирав,
Опіку  виявляв  як  міг.
В  неволі  роду  не  поправ  
І  корені  його  зберіг.

Марно  народжував  вождів,
Щоб  в  єдності  вперед  іти.
З  них,  хто  не  вмів,  а  хто  не  хтів,
Як  ти  цю  землю  берегти.

V  Литовська  неволя

Народом  сприймалась,  як  воля,
Спасінням  від  монгольської  орди.
Й  самостійні  стали  городи,
І  «Магдебурзьке  право»  взяли,
Й  ремеслами  своїми  розцвітали.
Й  руські  князі  були  в  помазі,  
І  віра  православна  у  повазі,
Й  країна  Литовсько-Руською  була,
І  мова  українська  розцвіла.
Ну  просто  були  в  благодаті,
Нічого  не  дати  й  не  взяти.
Але  чому  ж  так  серце  рветься,  
Коли  про  цей  період  йдеться.  
Бо  руські  князі  -  вже  не  князі,  а  воєводи,  -
Стали  цуратися  свого  народу,
Чубилися  за  грамоти  на  шмат  землі,
Ніби  ці  землі  були  не  свої.  
Солодкою  і  страшною  була  воля,
По  ній  нам  вольная  всміхнулась  доля
Через  століття,  лиш  тепер.

Неприйняття  влади  свого
Робило  з  нас  раба  чужого,
Неволю  не  терплячи  свою
Ми  підпадали  під  чужу.
Ментальність  ця  іще  не  раз
Слабкими  робила  нас.


Войовничі,  хитрі  литвини  
Як  тільки  могли,  вони
Брали  владу  на  українській  землі
І  наші  городи  вважали  за  свої.
Бо  родичались  з  князями,  женили  синів  
На  дочках  відомих  руських  князів.
Цим  Володимир,  Вітебськ  і  Луцьк  піддався.
Особливо  любов’ю  до  нас  Ольгерд  відзначався,  
Він  збирачем  був  (для  себе)  руських  земель,
Нами  турбувався  день  в  день.
Видав  вкраїнською  Статут  литовський,
Хотів  прилучити  ще  й  царство  Московське,
Три  рази  ходив  у  походи,  добивався  того  
За  князювання  Дмитрія  Донського,  
Але  не  по  зубах  виявилась  Москва,  невдовзі  й  помер.
Змінив  його  Ягайло,  відомий  дотепер
Вже  як  польський  король,  польських  земель.
Від  Польщі  Литва-Україна  хоч  і  були  окремі,
та  Польщі  все  більше  належали  землі.
У  (14)70  Казимір  завершив  справу
Й  прилучив  до  Польщі  Україну  й  Молдаву.

Все  ж  руські  князі  ще  добивалися  прав:
Глинський  Михайло  повстання  підняв
І  силу  мав  край  наш  вільним  зробити,  
Від  Польщі  руські  землі  відбити.
Та  сталось  так,  як  в  нас  і  завжди,
Спільність  не  мали  й  тоді  городи.
Не  всі  князі  відокремлення  хотіли  
Й  було  на  початку  приреченим  діло.  
Помер  Глинський  в’язнем    у  Москві,  
Остання  надія  згасла  на  збереження  Русі.
                                                                             (продовження  слідує)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482567
Рубрика: Поема
дата надходження 28.02.2014
автор: Леонід Ісаков