(поема)
Це щастя, коли діти
Розумні та кмітливі!
Та їх знання у світі
Повинні буть правдиві!
То хто ж такі бандерівці?
- Лихі ж бо дуже люди!
Для них ми - справжні вівці!
Лиш наша кров повсюди!
Що різали і били,
Дітей маленьких драли.
Ножем, шнуром душили
Та нізащо вбивали…
То ж так навчали в школі!
Втирали в пам’ять дітям:
- Лихої люди долі
В історії новітній.
Їх командир Бандера.
Це головний убивця!
Боятися ж бо треба,
Що то – не українці!
Світоглядів інакших!
Запроданці чужинців!
Вояк вбивали наших -
Вони були за німців!
Девіз у них лякливий:
,,Слава Україні!,,
Слова козацькі – рідні.
Мабуть не цій країні…
Ну, точно – вовкулаки!
Людина, щоб не взнала!
Дають пароля знаки -
Якимсь ,,Героям – слава!,,
То ж від таких історій
В дітей лиш страх та смуток.
Бог, збав такого горя
Та ще - від нових чуток!
Коли малій дитині
Таку співати казку -
Повірить тій билині!
Й нема Бандері ласки…
Ще й, будучи дорослим,
Світогляд не міняє…
Ніяких змін істотних
Те серце не сприймає.
Кажу ж Вам знову, люди,
Козацького я роду!
Я мрію, щоб повсюди
Давали правді ходу!
То ж звідкіля почати?
Яку відкрити гору?
Все людям треба знати!..
Мабуть… з Голодомору.
Ця Україна - ненька
Так мало волі знала!
Придушена рідненька…
Гнобителів хватало.
Родючі землі наші –
Привабливий шматочок…
Тому і лізли ласі
У цей святий куточок.
А люди наші – бджоли -
Віками працювали!
Завжди квітчали доли,
Земельку шанували.
Весняне сонце зійде -
Тепло несе до краю.
Тоді народ мій піде
З турботою до лану.
Поля для хліборобів –
Це годівниця раю.
Тут спини гнуть до гроба!
І іншого не знали…
Мої діди, бабусі
Здавен жили на сході.
Весь час були у русі –
Трудились благородно.
Була така потреба -
Лиш працю тільки знали!
Ще сонце не на небі –
А півні всіх підняли.
Діток багато мали,
Усі бігом до лану!
З природою єднали
Пісні… З самого рання.
Любили своїх діток.
В політику не грали.
Важкий був заробіток…
Аби ж їх не чіпали!
Спини не гнуть на пана.
Та воленьки не знали!
Своє життя до скону
Лиш Богу довіряли.
Оброк платили справно,
Звичайна була справа.
Ті гроші пливли плавно
На Русь. Вона ж бо панна.
Як знищили козаків?
Шкодують люди й досі…
То ж грошові вже знаки
Російське царство косить.
Нас звали – не Росія.
Нас звали Малороси.
Росія – це Місія,
А ви – тримайте коси.
То ж наших – лиш гнобили.
Жили тоді всі тужно.
Хотіли – не хотіли -
То не була вже дружба!
Та все ж то якось жили…
Земельку прославляли.
Дітей на ній ростили.
Та лихо їх чекало.
В сімнадцятому році
Десь грім далеко грянув
В царя. А син та дочки?
Господь на це поглянув?
Усю сім’ю цареву
Накрили білі ночі.
По людях – плачу, реву!..
Упала тінь на очі.
То раз таке є діло,
Що всім дають там волю,
Ми вирішить хотіли,
Самим справляти долю!
Що ми тут – українці!
Країна має право!
Господар - наодинці.
Що тут – своя держава!
У Києві правління
Указ дало: ,,Окремо
живімо зараз! Вільно!,,
Та все було даремно.
Лише тоді держава
Пізнала смак свободи.
Та… жменьку щастя мала.
Закрили кран народу.
Загони Муравйова
Пройшлись страшним парадом.
Пролили хлопцям крові.
Засипали наказом.
Якби ж були козаки
В ту пору на просторах!..
Усі оті чортяки
Поснули б своїх норах!
Ото ж стрічай держава
Трутневої навали!
Немов якась потрава…
Розбоєм всіх дістали!
До купи об’єднали
Усіх добро, худобу.
Земельку відібрали.
Та ще й попрали Бога.
А що ж бабуся з дідом?
У них не все забрали!
Гіркі лишили біди
Й малих дітей ораву.
Стояла хата гола.
Яким кормить обідом?
То де ж є та вже воля?
Скінчиться час всім бідам?
Була коней в них пара.
Як вміли працювати!
Страшна була то кара,
Бо треба їх віддати…
Та скільки вранці дива!
Болить душа, мов віспа.
Чи щастя мить? Чи кривда?
Вернулись коні в стійло!
Дід обнімав їх, гладив.
Без сліз не обійшлося…
Та знову сам відводив!
Де лихо те знайшлося?
Немов би мали змову.
Для діда – то судоми!
Це ж діти... Знову й знову
Ті коні йшли додому…
Від болю мозок плавить!
Господь дививсь, що сталось?
Усіх нащадків ранить,
Як в діда серце рвалось!
Тих трутнів не позбутись!
Зганяли всіх в колгоспи.
Із лихом жити мусять!
Не так – у лоба постріл.
Вважали це порядком…
Та ще пообкладали
Немислимим податком
Усе, в що носа пхали.
Навіть деревам з саду!
То ж їх село спиляло.
Хто зможе дати раду
Від трутнів, їх навали?
Отак та воля бродить!..
Й мій дід пиляв садочок.
Бо дерево не вродить
Того, що трутень хоче!
Всі тяжко працювали.
Де брали тільки силу?
Платні лиш не давали.
Щось там дадуть – під зиму…
Рабами не вважали…
Жили без документів -
Тоді не видавали
Селу. Без сентиментів.
Народ почав шуміти –
То тут, то там щось чутно.
Тоді вже паразити
Кайлом здавили груди!
Закрили всі кордони,
Людей – у загородку!
І ні води, ні їжі –
Вузлом зв’язали глотку…
То ж діда та бабусю -
Повторюю – на сході –
В той рік ховати змусять
Трьох діток в огороді!
Два хлопчики маленькі.
Та Настя. Яке ж горе!..
Шість рочків їй рідненькій
Було в страшну ту пору.
Мороз іде по шкірі…
Та просто гірко плачу -
Повз пам’ятника їду -
То я Настуню бачу…
Яке ж було те горе -
І крихточки немає!
То хто ж дивитись може,
Коли дитя вмирає?..
Лиш трутні не вмирали!
Їх щоки рожевіли.
Вони процент свій мали -
То ж більш його хотіли!
Від тих чортів навали
Всі руки опускали.
В державі-годувальні -
Від голоду вмирали!..
В той рік пішла пшениця
В Європу по копійці.
Хто знав, що колоситься
Голод в українців?
Як рідні виживали
Моя бабуся з дідом?..
Гнилий буряк все ж мали
Закопаний під льодом.
Там річка розлилася –
То ж трутні й не дістали.
Про смерть лиш річ велася,
Кого біда застала…
То ж як було змовчати
Про лишенько народу?
Пішов мій дід за грати…
Він – гордість мого роду!
Як вижили на світі -
Без раю і без квіток -
Моя бабуся рідна
І з нею купа діток?
Весь час пишу – ,,мій діду,,.
Та дід - своїх онуків.
А в роки лиха сліду
Він мав лиш тридцять років.
На заході країни
Лиш хором не змовчали.
Це знаємо й донині.
Як їх провокували!..
Червоні командири
Своїх перевдягали
У вишиванки мирні
Й на села нападали.
Засипали країну
Перевертнів загони.
Як різали родини!
Кругом лилися стони.
Лихі були молодці!
Щоб люди не впізнали!
Дітей малих в колодці,
Як прокляті, кидали…
Або ж дитя, як шапку,
Кидали в синє небо
Та кулями в малятко
Стріляли. Їх потреба.
Щоб ненависть зростала
До вільних українців,
Бандерівців єднала
Брехня з проклятим німцем.
Не був лихим Бандера!
А трутнів не боявся!
Була його вже ера –
За ним народ піднявся!
За придбану земельку
Дідами-прадідами.
За млин, за цвіт, за неньку!
За все, що мозолями…
То хто ж клепає й нині,
Чиї строчать газети,
Що не любив країну?
Він – Зірочка протесту!
Країну шматували
Червоні, чорні, білі,
Махно, Петлюра – мало?
Тут – лиш в Бандеру цілі!
Два чорних лиходії
Ще до війни ділили
Ножем усі країни.
А кров – народи лили.
Тим пасічникам грізним
Трутні помагали…
Ще й хитрі, злі і грізні -
Всі совісті не мали.
Хоробре Закарпаття…
Щоб подавить відвагу,
Мої ж ви друзі, браття -
Все почалось з ГУЛАГУ.
Царьок наш так злякався
У тридцять восьмім році,
Що з німцями злигався!
На Гітлера був боці!
Вони удвох боялись,
Що встане вся країна.
За чуба нас тримали,
Щоб зникла Україна!
В Радянському Союзі,
Як новий світ родився -
Усі – казали – друзі.
А хто дружить просився?
Країни приєднали
В 39-тім році…
Самі прохання слали?!
Була стрільба в тім боці.
Коли вже бігли німці
Від воїнів-героїв,
Сам Сталін наодинці
Скеровував всі зброї.
Цю армію - наліво.
А цю – в страшне багаття.
Й хитренько так, уміло
Послав на Закарпаття.
Солдатики й не знали,
Чого стріляють збоку…
Що там війну всі мали
Раніш на кілька років!
Ото ж в людей образа…
Їх зрозуміти можна.
Хто ж знав, що чорт від сказу
Зіткнуть лобами може?
Йому страшних прокльонів
Віками будуть слати!
Та досить вже героїв
Поганим йменням звати!
Пройшло багато часу…
Не скриєш лихо нині!
З жахіття давніх гасел
Відкопують могили.
До шістдесятих років
Не впала на коліна
Від тих радянських кроків
Частина України.
Як би ж тоді всі встали!
Підняли свої крила!
Можливо б іншу мали
Онуки тут країну!
То ж, люди милі, рідні,
Мої ж ви українці!
Всі разом - сильні, грізні!
Не взяти нас чужинцям!
Як разом – з нами воля!
Ніхто не подолає!
Земля від гір до моря
Хай в щасті розквітає!
Не можна нам сваритись!
Тримаймося ж бо разом!
Не буде зло тут литись!
Збережемо державу!
Задля дітей безпеки,
Святої правди діда
Нехай несуть лелеки
На крилах мир й надію.
В минулий світ гріховний
Закриті всі дороги…
Та тільки звук церковний
Нагадує про Бога.
04.01.2014 р.
Фото з інету.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482192
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.02.2014
автор: Любов Вишневецька