Щоразу, коли повертаюся до цього міста, з приємністю відчуваю, як шалено б’ється його серце, як нестримно пульсує в його жилах кров. У повітрі витає запах свіжості — пахне раєм і жінками. Передчувається прихід весни. Білосніжна тканина снігу починає танути, перетворюватися на калюжі брудної води. Завдяки комунальним службам відчуваю себе Ісусом, який ходив по воді.
Люблю спостерігати, як поволі, неспішно місто прокидається. Першими, як завжди, прокидаються птахи — непідкупні повітряні патрульні міста. Поки всі сплять, вони оглядають територію, стежать за порядком. Із першими променями сонця прокидаються містяни, виходять на вулицю, здригаючись від ранкової прохолоди.
Пізніше з’являються двірники, які понуро ходять тротуарами — хто з віником, хто з лопатою. Таке враження, ніби вони самі не розуміють, для чого сюди вийшли. Весело дзеркоче трамвай, ніби намагається розбудити тих, хто ще не прокинувся. Гучне дзеркотіння вривається в безмежний простір снів, безжально руйнуючи його. Такий собі вуличний будильник на колесах.
Трамвай зупиняється. Дверцята з гуркотом відчиняються, запрошуючи всередину пасажирів, які ще тримають у собі залишки сну. Люди — кожен зі своїми думками, клопотами і вподобаннями — вмощуються на прохолодних сидіннях, спрямовуючи погляди у вікно, де кожен бачить щось своє. Яких тільки фільмів із загадковими сюжетами не побачиш у вікні трамваю! Такого не створить жоден режисер.
На вулиці огрядна жіночка, схожа на няньку Фрекенбок із мультика про Карлсона, відкриває кіоск із пресою. Ось-ось мають привезти свіжі, наче булочки в пекарні, газети із тривожним запахом фарби і паперу, в яких обов’язково будуть новини нашого міста.
Поряд із магазином «Тютюн-алкоголь» стоять дві монашки, які таємничо про щось перешіптуються. Попри те, що на вулиці білий день, вивіска міського генделика «Гайавата» ще світиться неоновими вечірніми вогнями. Було б непогано завітати сюди після закінчення робочого дня, щоб викурити з індіанцями люльку миру.
Старенький дідусь, який вигулює лабрадора з рудуватими підпалами, зупиняється біля віконечка магазинчика з вицвілою вивіскою «Жива риба». Авжеж, жива риба в живій воді. Напевно, дідусь намагається вгадати, яка серед рибок виконає його найпотаємніші бажання.
Сонячне світло засліплює очі, тому доводиться відвести погляд. У поле зору потрапляє дівчина, яка сидить ближче до виходу. В її каштанових кучерях блукають яскраві сонячні зайчики. Дівчина також відводить погляд від вікна. Таких красивих, витончених рис обличчя, як у неї, не мають, напевно, й небесні ангели. Безсоромно розглядаю візерунки на її червоних вустах, такі ж химерні, як і лабіринти міста.
— Шановний, платіть за проїзд! — наполягає кондуктор, стоячи поряд із бородатим дядьком, який обклався сумками.
— Чо це? — не розуміє дядько.
— Прошу заплатити! — намагається бути ввічливим кондуктор.
— А ти знаєш, куди я їду і що везу? — парирує бородань, киваючи на свої сумки.
Моя зупинка. Виходжу, так і не дізнавшись, чим завершилася суперечка. Он як: моя зупинка — її зупинка. Сонячні зайчики каштанових кучерів засліплюють очі. Місто поглинає мене. Я це відчуваю. Головне — не загубитись у ньому. А якщо губитись — то разом із нею.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=482032
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.02.2014
автор: Ноїв Ковчег