Вже скільки років Вас немає, мамо,
У серці притупилися жалі,
А я понині з Вами все думками,
По Вас звіряю справи всі свої.
Як Ви варили, прали і пололи,
І пироги які у Вас були –
Я не забуду, мамо, це ніколи,
Хоч Ви давно уже від нас пішли.
І як жінкам ночами сукні шили –
За копійки, бо бідні всі були,
І як у Бога Ви благали сили,
Як встояти самі вже не могли.
Як ми скупилися для Вас на ласку,
Бо і самі без ласки ми зросли,
І як чекали на Різдво і Паску,
Бо у свята щасливі всі були.
Як Ви на гріш останній купували
Обнови дітям на свята своїм,
І стіл родинний щедро накривали,
Коли скликав рідню церковний дзвін.
І як ми кошик Ваш атакували,
Як з ярмарку Ви щось для нас несли,
Мов горобці маленькі, обліпляли –
Сім’ю ви рятували, як могли...
І як в студеннім дикім безголоссі
Душею тоді вижити змогли,
Коли топталися по Вас нізащо –
Ви гордо свою голову несли.
Коли це гріх – нехай мені проститься,
Що мову з Вами маю я свою,
За те, що пережить Вам довелося,
Я думаю, що ви давно в раю.
08.07.2012р. Надія Таршин
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481931
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.02.2014
автор: Надія Таршин