1.
У розжареній пустелі
Височіла скеля.
Серафим на ній сидів
З крильми золотими
І дивився в далечінь
Теплими очима.
А піски диміли пеклом,
Не гасили сльози
Жарінь дюн і спів думок,
Їх метаморфози.
Котять хвилі
Вітру милі
І піску замети.
Хтось бреде
І силуетом
Схожий на аскета.
Сорок діб у мертвоплеті
Він блукає марно.
І примарно хоче жити,
Хоча б фрагментарно.
Він здирається на скелю
Божевільний
Вільний
Серафим його огорне
Крильми,
Вкриє крильми.
"Я тобі дарую світло,
Срібло,
Припади вустами -
Ця амброзія всі рани,
Що в душі розквітли,
Гоїть.
Відчай перестане.
За тобою вибір."
І підносить янгол чашу,
Щоб аскет напився,
Світ побачить він інакше -
Серцем посріблився.
"Це - твій дар і твоя кара,
Ноша це одвічна.
Стій стоїчно,
Хай кіфара
Відрахує вічність.
Від мерзоти і від бруду,
Від затаєного зла
Потьмяніє срібло в грудях,
Стане як смола.
Серцю не давай темніти,
Станеш неофітом
Віри в Сонце, віри в Зорі
В річку Геракліта".
Серафим злетів до неба,
Зник в безхмарних емпіреях
Златокрилая комета,
Вогняна лілея.
Посріблились сиві скроні,
Засіяли оксамитом.
Неси срібло цьому світу,
Зустрічай людей сторонніх,
З них скидай свинцеві плити,
Холод сталі
Тонни,
Тонни.
2.
Гнилі дошки встелили підлогу,
В повітрі - сирий запах тривоги.
Склепу склепіння, і дзвону дзвін
В'язко стікає з облуплених стін.
Мертва катедра.
Живий Серафим.
З чорного каменю плити холодні
З датами й буквами, стертими пилом.
Ті, хто згубився між вчора й сьогодні
Зараз лежать.
Розгорнув свої крила.
Ти не один у цих втомленах стінах,
Ще один янгол в катедрі спинився.
Гостро-сталеві бездонні зіниці,
Смерті посланець у кучерях білих.
"Смерть. Попелище. Твій меч неблаганний
Рани
Тиранам,
Ти рани завданеш.
Вихопиш із круговерті і шалу
І в небуття, у безодню астралу
Вкинеш того, кого Доля обрала".
"Це не мій вирок. На срібних скрижалях
Вказані Долі нестримні спіралі.
Ті магістралі
На тьмянім металі
Мчаться усяка до свого фіналу.
Ні, це не я життя забираю.
Я - провідник до далекого краю,
Урвища світла, матерії, духу,
Руху й розрухи", - він вимовив глухо.
Посланець Смерті замовк. Забриніла
Тиша.
А десь під землею зітліли
Кістки язичницьких мертвих богів,
Згнили останки пракоролів.
"Ти жнеш врожаї без категорій,
Бідних, багатих, юних, старих.
Ти не відаєш чесноту чи гріх,
Ти не існуєш. Ти - крематорій,
Кербер історій".
"Я поза межами існування.
Кидай безглузді свої запитання.
Слово останнє.
У війнах без битви,
В церквах без молитви,
В полях без колосся
І у безголоссі
Не знайдеш ти сенсу.
Я - жнець, а не цензор. "
Не може померти, хто не народився.
Їх двоє. Палаючий терен і лицар,
А другий - відсутність присутності статики,
Запечена кров від жахної стигматики.
Один - Серафим, а другий - Білолиций.
Не антагонізм, не протекторати -
Два аристократи.
Важкий обеліск, кам'яна балюстрада.
Закопчена часом катедри лампада.
Не антагонізм, не протекторати -
Два аристократи.
Здається, зіллються за мить із іконами,
Застигнуть у статуях чи ж безголосо.
А небо гримить нехай камертонами -
Німує катедра колоноволоса.
3.
Скелі рахують хвилі пінисті,
Холод б'є кручі іскристо-сріблисто
З крапель їх крові сплітає намисто.
Котить прибій неблаганна аорта,
Вод легіон розбиває в когорти,
В скелі - печера, в ній - Серафим гордий.
Буря здійнялася.
Канонада.
Грому гармати.
Це Торквемади
Злісна шаммата.
Але
Янгол споглядає
Море безкрає,
Згадує раю
Тиху зажуру,
Млосну ідилію.
Небо похмуре.
Привид-флотилія
В буруни-мури
Вкочує боки,
Трощать жорстоко
Піною крапають
Водяні клапоті.
"Це - нефальшива
Велич і сила.
Не солодкавість нектарів-амброзій,
Міць і потуга, незвідана й досі.
В череві моря зародиться диво.
Сила - це диво,
І диво - це сила.
Може, у цій Ти ховаєш безодні
На всі питання мої неістотні
Істинну сутність?
Правда могутня -
Без тонів, відтінків.
Тільки облудність
Має палітру."
Подуви вітру.
Дика гонитва,
Дикі бурани,
Льодові пелікани
Танцюють аркани.
"Чуєш мої відчайдушні молитви?"
Дика гонитва.
Вітер як бритва.
"Я пам'ятаю народження світу,
Зорі як квіти, квіти як зорі,
Ти обіцяв нам - наляканим дітям -
Розповісти найсумнішу з історій.
Зараз мовчиш.
Ми кричали від жаху,
Не бачачи ворога
Мчали в атаку.
Буйний спориш
На могилах. Несила.
А Ти мовчиш.
Для чого нам крила,
Для чого нам вічність, -
Безглузде лялькарство?
І де Твоє царство,
Обіцяне царство?"
З терпкої мрячки зростилася злива.
Склав Серафим свої втомлені крила.
"Може, Ти вмер? Кинув напризволяще?
Не кажучи, нащо?
Може, це Люцифер
Тебе вигадав? Де Ти?
Кладовищ силуети.
Ми живемо в тенетах!"
Так в небо байдуже кричав Серафим,
А воно лише билося спазмом важким
І плавилось в дощ, возз'єднавшись із морем,
До горя, здавалося, було глухим.
І блискавку ловлячи, янгол злетів,
Як зламана лялька, поринув у воду,
В глибіння морів, до відсутності снів,
Здобувши собі в нагороду свободу.
15-23 квітня 2013
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477714
Рубрика: Поема
дата надходження 07.02.2014
автор: Софія Костицька