[b]у подорож літ доля нас відпустила,
поклала пригадки в заплічні мішки,
і, щоби під ними не виросли крила,
пригнула рамена прощанням важким.
та іноді, десь на гулкому привалі,
додолу рюкзак опустивши з плечей,
виймаю із пам’яті трішки прив’ялі
світлини сумних, та коханих очей.
і довго дивлюся, як сонце на обрій,
де нічка усесвіт в облогу бере,
і сум побирає, і душу коробить,
та знов спозарання берусь за старе.
[/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475597
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.01.2014
автор: Рідний