Я вже не вірю у майбутнє світу
Й моєї розпрекрасної землі,
Яку ґвалтують, як сліпу кобіту
До краю озвірілі москалі.
А ми не здатні на найменший опір
Всміхнулись дурнувато й стоїмо,
Вбачаючи в усьому світлий колір
Через велике і страшне більмо.
Нас так уміло нагинають раком,
Що ми цього й нездатні помічать,
Народ наш жив і зникне небораком,
Мов має на собі якусь печать.
В нас мучеників повно, як героїв,
Яких ми щиро прагнем забувать
Й самі наб`ємо їм в чоло набоїв,
Якщо вони почнуть нас рятувать!
Не ваблять нас висоти позахмарні,
Ми звикли буть синонімом невдач,
Активні, наче плити тротуарні,
Відтворюємо сміх крізь власний плач.
Таке життя: хтось в ньому принц, хтось—злидар,
А хтось вже звик до статусу «ніхто»,
Не варто через це здіймать гармидер,
Вливать горілку відрами в нутро,
Потрібно просто брати в руки вила
І розкидати по ділянці гній,
Якщо й тепер не візьмемось до діла,
Чека нас точно в пекло випускний.
Востаннє ми уже на рубіконі
І лише страх та дивний пієтет
Можуть не дать прибрати зло в законі
Й змінити врешті свій менталітет!
Ми мусимо довести власну змогу
Пливти потужній течії навстріч,
Щоб врешті вибрать саме ту дорогу,
Яка осяє майбуття сторіч!
А поки жнем посіяне самими
У найплідніший на цім світі ґрунт,
Отримуючи ляпаси і кпини
Від банд в погонах і новітніх хунт.
І в цім нема сенсації чи дива—
Що заробили, те й дає Господь,
Та заробітки збільшити можливо,
Якщо цього захоче весь народ!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475080
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 26.01.2014
автор: Олівець