VI.
З приходом зими почалися дощі, мокра глина чіплялася до взуття, а оскільки не всі дороги та стежки були покриті асфальтом, його доводилося мити декілька разів на день. Із-за м’якого клімату центральне опалення не було передбачене при будівництві, тому температура в квартирах підтримувалася грубками або ж плитами, що працювали на керосині чи солярці. Газ для побутових потреб завозився в балонах.
Ночами з пустелі доносилося виття шакалів, чорні хмари закривали сяйво місяця та зірок. Навкруги гарнізону була непроглядна темрява.
Політична обстановка в республіці загострювалася. Загроза бойових сутичок наростала з кожним днем. Із-за неспроможності керівництва республіки навести порядок в азербайджансько-вірменському конфлікті, владу в свої руки намагався взяти Народний фронт Азербайджану, створений з ініціативи бакинської інтелігенції в рамках Будинку вчених. Його осередки виникли у всіх містах Азербайджану з патріотично-налаштованих верств населення. Роздобути зброю для формувань Народного фронту його очільники намагалися у військах, що дислокувалися на теренах республіки. Боячись втратити владу, керівництво республіки звернулося по допомогу в Москву.
В гарнізоні підсилили патрулювання у вечірню та нічну пору, місцеві аксакали навіть запропонували допомогу народних дружин, створених із цивільного населення. Люди своїх односельців знають, то ж на чужих увагу звернуть відразу ж, чим допоможуть запобігти сутичкам. Офіцерам видали табельну зброю.
Коли Сергій вперше поклав на ніч під подушку пістолет, Альбіна злякалася, як ніколи. Якісь пояснення тут були зайвими.
Пізно ввечері в двері постукали. Чоловік за дверима назвався і Сергій відкрив двері. Той про щось пошепки доповів, після чого Сергій почав одягатися. Виявилось, що активісти Народного фронту зібралися в одному із будинків у селі. З якою метою, ніхто не знав, але потрібно готуватися до найгіршого.
Через кілька хвилин в гарнізоні завила сирена бойової готовності. Ліхтарі з навчального аеродрому військового авіаційного училища, що розташовувався в гарнізоні, ввімкнули на всю потужність, освітивши ними вулиці та сільські двори. Село було, як на долоні. Сутички на щастя не сталося, можливо їх попередили грамотні дії військових, але жителі села налякалися неабияк та не спали до ранку, подумавши, що знаходяться під прицілом. Недавні події в сусідній Грузії були у людей в пам’яті.
На жаль вони не обминули і Баку. Напередодні страшного січневого дня 1990 року Сергій уже знав про їх неминучість, хоча телебачення не працювало і ніякої інформації населення республіки не мало. Приміщення, де знаходився блок живлення Азербайджанського телебачення підірвали невідомі в цивільному одязі.
Після розстрілу радянськими військами мирного населення в столиці, родини військових стали заручниками обставин. В школу дітей батьки не відпускали, на базар жінки поодинці автобусом вже не їздили, весь той час відчували на собі докірливі погляди сусідів-азербайджанців. Найближчим часом дітей і дружин військовослужбовців мали евакуювати.
В день евакуації зранку очікували прибуття вертольота з родинами офіцерів та прапорщиків віддалених підрозділів. Разом з ними мали бути і біженці вірменської національності. Чутки відразу ж просочилися в село. По військовому містечку тинялися гурти сільської молоді та чоловіків.
Альбіна збирала речі дівчаток. Який час вони будуть знаходитися у Сергієвих батьків не відомо, з собою всіх речей не забереш, то ж складала лише необхідне. Сама ж, як військовослужбовець, мала незабаром повернутися до місця служби. Жінкам, що займали цивільні посади дозволялося перебувати в евакуації разом з дітьми до покращення обстановки в республіці, а тим, що знаходилися на військовій службі, надавалися короткострокові відпустки за сімейними обставинами для супроводу дітей. Із жінок в гарнізоні залишалися лише телефоністки з комутатора, незаміжні дівчата-військовослужбовці, та дружини прапорщиків-азербайджанців. Дещо вирішила купити в магазині, бо теплих речей було обмаль, а відправляла дітей в справжню холодну зиму.
По дорозі в магазин зустріла знайомого із села. Той почав просити у Альбіни вибачення за прикру ситуацію, яка склалася в стосунках між родинами військових та місцевим населенням. Чоловік щиро запевняв, що все це тимчасове і не потрібно виїжджати, бо ніщо тут не загрожує.
- Я приведу своїх дітей, хай вони живуть у вас! А ми з дружиною візьмемо ваших донечок у свій дім.
Чоловік, наче відчував себе в чомусь винним перед Альбіною, а Альбіна – ледь стримувала сльози, розуміючи, що ніхто з них нічим не завинив один перед одним. І чи потрібна ця евакуація, сам бог, чи аллах знає. Та колесо уже закрутилося і його не зупиниш.
На плацу перед штабом приземлився вертоліт із біженцями. Над аеродромом заходили на посадку два військово-транспортних ІЛи. Такі важкі літаки навчальний аеродром приймав вперше. Від будинків потяглися жінки та діти з чемоданами та портфелями.
Альбіні, як ніколи, хотілося тепла Сергієвих рук, хотілося покласти голову на груди чоловіка і просто поплакати. Відчувала, що й попрощатися, як слід, не буде нагоди. Його вже оточили прибулі з підлеглих частин, і вона зі своїм плаксивим настроєм тільки завдасть більше клопоту. Спостерігала за коханим з боку і серце стискалося від болю.
В літак увійшли через опущений задній люк для завантаження техніки. Величезне черево вистелене смугастими ватними матрацами, лавки розміщалися лише вздовж бортів. В заповнений вщент людьми вантажний відсік вийшли пілоти та привітно побажали щасливого польоту. Ламаючи злітну полосу навчального аеродрому ІЛи піднялися в повітря і, розвернувшись над Заячою горою, взяли курс на північ.
Далі буде...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474278
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.01.2014
автор: Галина_Литовченко