Повернуся, подивлюсь, сяду тай заплачу.
Гірко в небо помолюсь, та воно не зряче.
Скажи боже де ти є, й ангелів не бачу.
Болить серденько моє, дарма сили трачу.
Воно мабуть не живе, лише ворон кряче.
Видно бога там нема, раз відтіль не бачить.
Дніпр широкий не реве, де ти є козаче?
Бо вже в дерево криве, навіть кози скачуть.
Стрепенуся, оглянусь, соколом озвуся.
В небі з хмарами зіллюсь, гучно засміюся…
Спати досить в мертвім сні, сподобились «туркам».
Вже й попона на коні, пора гнати урка.
Вийшли ріки в береги, потекли в розлоги.
З ними ангели й боги, як в Січі залоги.
Глянь в Майданах вже стоять, виросли від болю.
В майбуття вже коні мчать, топчуть гірку долю.
Не спинити ворогам, вже й не зупинити.
Пора зеку й холуям, каятись – тремтіти…!
Сядем дома за столом, наллємо горілки,
Медовухи прибуло, тож не буде гірко.
Гримнуть дзвони із церков, випємо за вдачу,
За вбієнних і за кров, нехай жид заплаче…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472498
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 14.01.2014
автор: Дід Миколай