Шукаючи камінчик у піску,
Тонув у млоснім жарі присмеркання,
Думки твої зливались у п’янку,
В’язку і солодкаву див ріку.
І підбирав для них ти форми філігранні.
Бо, як і всі, вкладав ти у слова пусті
Вигадливість, що буде поза гранню
Змістовного, зрадливого пізнання.
Ти істину розіпнеш на хресті,
Але воскреснуть у твоєму слові
Феєрії, незнані висоті –
Раніш поставлених вимог меті.
У скриню заховаєш вечорові,
Неначе гвіздики, убиті в стелю,
Злотисті палахкучі зорі –
Пекучі херувимів краплі крові.
І замість камінця ти знайдеш скелю;
На неї видряпаєшся, обранець,
Де осіяння вдарить в розум гірше хмелю.
Там ти забудеш про жарку пустелю.
У битві цій – останній ти троянець,
Бо ти з початку розумів всю гіркоту.
Своєї скелі нещасливий бранець:
Хто скаже зараз – ти вигнанець чи посланець?..
Лиш ти розкажеш світу правду ту.
А світ тебе ніколи не почує.
03.03.2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472134
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.01.2014
автор: Софія Костицька