Я живу в пустелі повній білого снігу який тане щоразу як я прокидаюсь. Єдиний мій співрозмовник я сама, а все інше для мене міраж. Я не знаю навіщо я це роблю, але цей монолог це я. Всі думки в моїй голові помирають від палючого сонця та спраги, їм не вистачає натхнення. А слова помирають не встигаючи народитися. Єдине місце де я ще можу жити це моя уява і вже не буде іншого савану. Колись моя пустеля перетвориться на густий ліс, але потім вона знову стане пустелею. І лише я живу тут та навіть сонце мене не гріє.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472069
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.01.2014
автор: Анна Хортиця