З очей стікають ті осінні сльози,
А за вікном на дворі вже зима.
У вазі в'януть із душею рози,
Ота душа вже натерпілася сповна.
Подати руку хочеться для себе,
Спитати: "Що хвилює?" "Як життя?"
Напевно я б відповіла тому що треба,
А не тому, що вірю в майбуття.
З байдужим виглядом сиджу на підвіконні,
Пишу сумні і жалібні вірші.
В середині усе кричить на повну,
На зовні тільки тихий плач душі.
Я відчуваю у собі провину,
Що криком відчаю в душі
дзвенить.
Але я впевнена, що не покину
Себе і свою душу ні на мить.
Нехай це важко, та ми завжди разом,
І не лякають нас ні холод, ні зима.
Але вриватися в стихію треба брасом,
А далі все душа вирішує сама.
Для неї, як і серцю, не накажеш,
Для неї розум - це всього-лиш річ.
Із нею вдома вузлики надії в'яжеш,
А потім знов кидаєшся навтіч.
І та ж історія: сиджу на підвіконні,
А у мені моя душа кричить:
"Навіщо знов занадто прив'язалася сьогодні?"
"Тому що добра" - пошепки відказую за мить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471646
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.01.2014
автор: Чеширський котик