[b]
[/b]
Ми так довго були заланцюжені,
Проклинали халепу таку,
Мали очі ми, «ізмами» звужені,
Кожен жив, як коза, – на кілку.
По шляхам, що з вибоями-ямами,
Ми покірно, понуро брели,
Чортихались, бували нестямними –
Все було – ми погано жили.
Ми брели як з далекої далечі,
Та, долавши негоду сліпу,
Тишком-нишком все ж мріяли гаряче
Промінь світла побачить в степу.
Бо в дорозі далекій, на темному
І такому нудному шляху,
На шляху безпросвітнім, „системному"
Мали долю гірку і лиху.
Промінь зблиснув, заблимав, сильніючи,
Наче сам дочекався пори –
Десь таївся у вибалку, тліючи,
Радо так спалахнув і – горить!
І нарешті, омріяний, висвітлив
Все принишкле – степи і поля, –
Все, на чім жирували пройдисвіти,
Чим колись багатіла земля.
А навкруг стільки збляклого, голого –
Стала ненька-земля аж стара,
Та, шановні, піднімемо голови –
Час уже піднімати, пора!
Я звертаюсь до тебе, натруджений,
Мій притомлений клопотом друг, –
Не губися у час цей напружений,
Попильнуй, щоб вогонь не потух.
Не соромся, що п'яти порепані,
Не спіши, не гнівись, порадій –
Нам же випало жить на перетині
Непростих історичних подій.
Не зважай на синці і подряпини,
На свої мозолі не зважай –
Ми ж на жадане поле потрапили –
Як засієм – зберем урожай!
А у нашім житті – не у книжному –
Саме зараз "момент барикад" –
Чи ти з добрими будеш, чи з хижими,
Чи байдужим, товариш і брат.
[b] Грудень, 2003[/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471276
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.01.2014
автор: Ник.С.Пичугин