ВЧОРАШНІ ІНВЕКТИВИ ШКІЛЬНОМУ СЬОГОДЕННЮ

                                                                   [i]  «  Якби  ми  вчились  так  як  треба...»[/i]
                                                                                                                                 Т.  Шевченко

Перед  собою  не  святим,  не  вічним,
підтятим  злом,  окриленим  добром,
присяду  в  класі  шістнадцятирічним
за  парту  учня,  що  скрипить  пером.
Чи  вийду  на  перерву  разом  з  вами,
послухаю  «сільського  москаля»  –
і  теж  скриплю,  але  скриплю  зубами.
Я  знаю  –  грішно  гратися  словами,
але  забудьте.  Це  сказав  не  я.

Це  вам  кричить  з  глибин  віків  Хреститель,
це  із  пустелі  −  «вопіющий  глас»,
це  вас  навчає  мудрості  Учитель,
колись  розп’ятий  вами  і  за  вас.
Це  дивиться  Шевченко  з  каземату
на  незбагненне  плем’я  молоде,
що,  не  дай  Боже,  стане  панувати,
то  й  рідну  неню  в  прірву  заведе.

Це  пишуть  кров’ю  ті  мільйони  вбитих,
кому  в’язали  волю  на  віки
домашні  «просвітителі-бандити»,
що  рвались  до  партійного  корита,
коли  вперед  вели  «більшовики».
Це  голоси  скатованих  поетів,
це  сіє  зерна  правди  зрілий  муж,
це  вчителі  з  предметних  кабінетів
достукуються  до  незрілих  душ.

Це  в  очі  ваші  дивиться  ровесник
з  минулого  в  далеке  майбуття,
де  ви  ще  стоїте  на  перехресті
натхненними  заручниками  честі,
щоб  змити  бруд  і  вимести  сміття.
Це  Божим    Духом  оживає  слово,
щоб  освятити  землю  з  висоти.
Хоч  вам  до  віри  довго  ще  іти,
але  повірте,  буде  рідна  мова,
то  буде  шлях  до  світлої  мети.

Про  ваші  душі  встигли  всі  подбати
і  кожен  залишив  своє  на  вік.
Була  б  душа.  Та  де  її  шукати?
О,  невмируще  плем’я  просторік,
якби  були  ми  мудрістю  багаті,
то  не  манкуртів  мали  б  випускати
і  не  духовних,  вибачте,  калік.

Домашнє  зло  вилазить  із-за  парти.
Чортополох  знекровлює  наш  рід.
О,  «нєдорослєй»  чесні  адвокати,
якби  ми  вміли  юність  захищати,
не  випускали  б  телепнів  у  світ.
Не  мали  б  [i]те,  що  маємо[/i]  до  нині,
не  заглядали  б  в  зуби  «хазяям».
«Глас  вопіющого»  не  чути  у  пустині,
позакладало  вуха  «москалям».

Хреститель  надривається  від  крику.
Буяє  суржик.  В’яне  рідний  квіт.
О  ви,  яскравий  приклад  без’язиким,
якби  ви  не  були  такі  дволикі,
не  видавався  б  чорним  білий  світ.

О  ви,  хто  все  ще  [i]ЗА![/i],  хто  ще  не  [i]ПРОТИ[i]
чужих  реліквій  на  своїй  землі,
о,  хитромудрі  горе-патріоти,
якби  ви  вчасно  затуляли  рота
з  чужим  глаголом,  модні  вчителі,
як  посміхнувся  б  кожен  безневинний,
страждаючий  в  навколишньому  злі.

Та  хоч  сьогодні  на  моїй  землі
згадає  Україна  свого  сина?
[u][i]«Сміється  божевільна  Україна
у  смертнім  леті  на  чужім  крилі».*[/i][/u]

                                                                                   1998

[i]*  –  Цитата  з  вірша  В.  Стуса,  якому  напередодні  Різдва  могло  б  виповнитись  75  років.
[/i]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471090
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 08.01.2014
автор: I.Teрен