знімаю з шиї годинника,
борсаючись у м"якоті суботнього вечора,
людство з мене вилітає колами зимності
і мовчки цілує окремість.
я чула про те, що кожне місто
не має свого підземелля
так само як кожен із нас
не має в собі притулку для інших.
ми тільки плекаєм годинники,
харчуючись пилом з їх наточених стріл,
а потім, отруєні,
падаєм...
і ніяких тобі натяків на відродження,
лише зморшки хрестовані
доказом існування
та червоні рубці на шиї,
які звучать неквапливо
лиш-так
лиш-так...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467575
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.12.2013
автор: Biryuza