Я розірвала свою душу,
розвіяла її в вітрах.
І зараз я іти вже мушу,
але мене долає страх.
Мій біль росте, такий могутній,
і рве з середини мене.
Не бачу я своє майбутнє,
бо майбуття моє сумне.
І знов сльоза тече нестримна,
я більше плачу, ніж живу.
В моїй душі так сумно й зимно.
Чи ще колись я оживу?
Чому я знову з суму плачу?
Чому не радісно мені?
Невже колись іще побачу
оті мої щасливі дні?
А у житті я одиначка
І я одна на самоті.
І лише дощ зі мною плаче -
єдиний друг мій у житті.
Нехай душа залишить тіло
і полетить до неба в рай.
В моїй душі все відболіло.
Мій дощ, мій вірний друг - прощай!
В житті я дуже мало хочу,
але, щоб це завжди було:
яскравий місяць серед ночі
і сонце, що дає тепло.
Знайти собі таку людину,
щоб з нею грілася душа.
І мрію ту здійснить єдину,
що буде музою в віршах.
А поки я цього не маю,
я розчиняюсь у дощі.
Знов душу свою розриваю,
а потім зцілюю вночі...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466696
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.12.2013
автор: Валерія Кропівна