Я мандрувала серед привидів. Десь з тиждень після того, як мене виписали я бачила його усюди. Він був перехожим на вулиці, продавцем у магазині, водієм таксі. Навіть у своєму лікарі, що намагався повернути мене до тями, я бачила його.
За кермо вирішила більше ніколи не сідати. Тато намагався все уладнати. Його зв’язків і статків вистачило на те, щоб мене навіть на жодний допит не викликали.
Я боялась кари і була вдячна тату, що врятував мене, та я не знала, як же мені жити з своєю внутрішньою карою. Його обличчя супроводжувало мене, куди б я не пішла.
Я хотіла навіть навчання покинути, я не знала, як дивитись у очі своїх однокурсників. Вони всі оплакували його, не могли пережити втрату. Та на щастя вони знали іншу версію правди. По версії мого батька та правоохоронців, невідомий вбив мого Ігоря, а я просто мала з ним зустрітись на тому місці, де він загинув, тому і опинилася першою біля його тіла. Насправді ж ми там розлучились, я поїхала виганяти дур із голови, він мене не пускав, переживав. Тому він і не поїхав нікуди, він чекав, що я перебішусь і повернусь. От я і повернулась.
Мої друзі думали, що я не ходжу на навчання, бо надто важко мені пережити цю втрату, хотіли навідати мене після похорону, та я нікого не хотіла бачити. Я не могла зустрітись з ними, я боялась зрадити батька, виказати себе. Йому ж так нелегко далася моя свобода.
З того часу у мене не було жодного хлопця. Ну я не скажу, що у мене не було сексуальних зв’язків, вони були, та не було стосунків, кохання.
До того, як я не побачила Івана. Його присутність у моєму житті змусила на час зализати ті рани. Аж поки мені не зателефонувала мама Ігоря. Це сталося саме того дня, коли він мені і наснився. Я усіляко уникала зустрічей і з нею, і з його татом. Та те, які близькі ми були, давало їй право шукати у мене підтримки.
- Знаєш, він мені сниться постійно, - почала вона. У мене аж ком до горла підійшов, і у мене перед очами виникли її заплакані, червоні материні очі. Мені так хотілось якось їй зарадити, та це я її покалічила, лишила єдиного сина, а себе спокою назавжди здається.
Того дня я поверталася додому мов п’яна. Ігор ішов поряд, як і було у ті дні, коли я жила з його душею, я знала, що мені не мариться, то він ходить за мною. Мені було надто моторошно, і почало здаватися, що я все ж таки не пережила весь той жах. Почало здаватися, що краще б я уже гнила за ґратами, та він і там, мабуть, був би поряд. Мене нудило, носило із сторони у сторону, і майже втрачала свідомість, коли почула, як хтось взяв мене під лікоть. В цей момент я згадала, як Ігор, ще залицяючись до мене розповідав, що так роблять, коли людина тобі подобається. Тому він постійно так робив. Мені було страшно обертатися, холодні, мокрі і брудні мурахи пробігли у мене прямо попід шкірою. Я вагалася, та все-таки обернулася.
То був Іван.
- Поїхали додому. – Лиш проронив він, і не чекаючи відповіді повів мене до свого авта. Ми не розмовляли. Я кохала його ще більше за це. Хтось би з моїх одноліток, побачивши мене у такому стані, почав би набридливо розпитувати, заспокоювати, він же просто взяв в мене за руку, і ми поїхали. В цей момент я не могла повірити, що він голубий, та мені вже це не було так важливо. Мабуть, зі мною його орієнтація кудись зникала, а може і змінювалась.
Ми сиділи на кухні, коли я дістала з свого гаманця трохи пожмакане фото. На ньому був Ігор.
- Я ношу його з собою ще з того часу, коли ми були разом, а зараз я вже не можу його викинути. Я ношу його кожного дня з собою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463369
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.11.2013
автор: Біллі Джин