Коли втрати дорожчими стають
За прадавні походження,
То сходиться на тобі
Сонце прикла'дом,
Гупає в двері
Голодний день.
Але вони прагнуть йти,
Бовваніючи каменем.
Тоді на рамена кидають тогу,
Збільшуючи гріх Агамемнона
Ще до того, як він думкою став.
І зів’ялі смертю вуста
Знову співають:
«Це місто – реквієм,
Йому щоразу відрізають
Зайвохвоста.
І, не маючи щирих гір,
Ти біжиш до моста,
Щоби впитися незустріччю
(Бо немає кого стрічати,
Але стратити варто б себе).
Потім обертаєшся на чорнонічну
Воду,
Розуміючи,
Що тільки небо святе,
Тільки щирість жінки -
Протестантської Біблії -
Виведе отруту тіл,
Призведе до обітованності
Гори Аварім.
Але ж, днино, побий мене грім!
Я так прагну цієї минулої неможливості,
Солоду-полину.
Проте люди впилися голодом.
Тому я на крайнощах ночі,
Сівши на зболені рани,
Проспіваю вкотре
війну.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460213
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.11.2013
автор: Олена Ганько