1.
Я ніколи не думав що я так прив*язаний до своєї землі,що я настільки сильно її відчуваю,допоки не втратив її того злощасного року Божого 1697-го,коли запорожці на чолі з кошовим Гусаком вирішили пошарпати Трабзонд.
Пошарпали.Добре пошарпали... дзвеніли шаблі,лилася кров людська,звідчаєно голосили жінки.
Мене рубали і я рубав.В мене стріляли і я стріляв.Бо мусив,бо не міг інаше,війна не питала моєї волі.
Інколи я питав себе: «Хлопче,що ти тут забув?Що ти один з найкращих спудеїв Київської академії,затятий віршомаз,залюблений у небо,робиш тут:на цій косовиці,Що шукаєш на цьому полі смерті,у цих безкінечних походах,кожен з яких може стати останнім?»
У тому бою мене таки знайшла куля,якогось турчина,ноги підкосились,рука ослабла,і мене поринув у пітьму.Перед тим як піти у забуття,я подумки подякував Господу за гідну січовика смерть,і попрохав Його відпустити мені гріхи.
Але то була не смерть(як я того хотів)а лише рана.
Очуняв я оточений бусурманськими недовірками,які дивились на мене повними ненависті очима,а один з них навіть поривався мене на місці прикінчити.Але з натовпу вихопився сивобородий старець,владно крикнув на напасника і той опустив ятаган.
Чоловіка звали Алі–паша.Він мене купив врятувавши тим самим «уруську собаку» від розлюченого натовпу який прагнув помсти за смерть своїх близьких.
Він же мені і розповів що братчики завершивши потіху,поспішно відступили,побоючись
ворожої погоні,погоні мене ж лишили,подумавши що мертвий.
Так я опинився в турецькому полоні.
2.
Вже три роки я жив у Алі-паші.Наглядав за його дітьми,вчив битися на шаблях його страшого сина Османчика,і навіть викладав йому латину.Я ж бо могилянський спудей.Гай-гай знали б мої дидаскали кого мені доведеться вчити.
Словом Алі-паша ставився до мене добре,не цькував не закував у кадани,добре годував і не прмсмшував міняти віру.Спочатку я його не розумів,чекав якогось підступу.Але якось теплого осіннього вечора,Алі-паша розповів мені що його мати була русинкою,родом з Волині.
Ще зовсім малою її забрали в полон кримчаки і продали в Кафу,затим в Синоп,потім в Трабзонд,де й потрапила до рук батькові Алі-паші,який був шанованим беєм і користувався впливом серед городян.
Після цього полонянка кілька місяців жила в його домі,як прислуга.Орхан(так звали батька батька Алі-паші був вражений красою козацької дівчинИ і одразу закохався в неї,проте сказати про свої почуття не наважувався,бо був значно старшим за віком,тай сумнівався,чи зможе горда красуня покохати його загарбника,розбійника і вбивцю(Принаймні таким він мусив їй здаватися,він же був одного племені із споконвічними ворогами її народу.Орхан гаразд відав,що міг взяти її силою.Міг,але не хотів.Він навіть збирався спорядити купецький караван і з ним переправити дівчину в Україну,але та відмовилася сказавши,що вдома її ніхто не чекає,рідні майже не лишилось та й землякам вона,буде чужа,як і вони їй зрештою.
"Яка різниця де бути самотньою тут чи там."-сказала вона беєві.-Окрім того приручену пташку в небо не відпускають.-лукаво посміхнулась.
"Через місяць вона вийшла заміж за батька і прийняла віру Магомета.А ти,козаче,питаєш чому без кайданів?Як можна батожити рідного брати.Всі ми на цій землі в волі Аллаха"-завершив Алі- паша свою розповідь.
Того вечора я довго не міг заснути.Я думав чи правильно вчинила русинська дівчина,відрікшись від свого роду,від землі і віри?Напевне,ні...Але чи ж винна вона в тому, що малою відірвано від колиски і кинуто у вир чужих людей,які поневолі,з часом,стали їй рідними.
Добре,коли ти запорожець:сидиш сидиш собі на Січі,пахкаєш люлькою,п*єш горілку,заклавши останні шаровари орендарю,і час від часу махаєш шабелькою,шарпаючи турецькі береги,ляхів,татарву,москалів,а то й своїх же братів-українців!
Славно!А що робити жінці,котра народжена любити, сіяти хліб і берегти дім? Що чинити їй,коли чоловіки бавляться у війну?
Правду мовив Алі-паша:всі ми діти Божі-піщинки на Його долоні.
3.
Я не любив Україну,не жалів для неї крові,як не жаліли її мої предки,задовго до мого приходу у світ.
Ратний справи я пізнав доволі рано (з п*ятнадцяти літ при батькові,замість джури).
І хоч рубався і стріляв я незгірше за і інших,а часами навіть і краще(пасти задніх ні в чому не звик),але ні військова,слава,ні трофеї ,ні здобич,мене не вабили.
-Восковий ти Богдане,не твердий,ніби з глини ліплений. Не буде з тебе вояки.-не раз бідкався батько.
Я на це лише посміхався і згадував слова старого кобзаря(батькового приятеля),який часто у нас гостював.
-Затям собі,хлопче,повчав він мене.-Нехитра то штука,просадити чоловікові голову шаблею чи кулею.А ти Навчись бачити в ближньому образ Божий.
Любити його,терпіти і прощати –оце заслуга.
Люби,Богданку,люби,і любов твоя до тебе до тебе сторицею вернеться…
Люби,навіть коли тобі здається,що серце змовкло і душа порожня.
Світло в собі бережи,попри все.Йди до нього крізь терни,крізь біль і ненависть.
Бо душа людська то храм,а храм порожнім не буває!
Так сказав Божий чоловік.
Я любив Україну,але ніколи не думав що колись,блукаючи на чужині,як лампадку в серці носитиму кожен спогад,кожне слово,кожну пісню моєї далекої і незабутньої дідизни.
Доти я не знав,що землю можна носити в собі,в кожній часточці свого духу і в кожному поруху серця. Я ж бо юний і сліпий думав, що Вітчизна для мене,а не я для Вітчизни!
Жалюгідний дурень!Правду мудрі рекли:не цінуєш,допоки не втратиш.
Так полон мого тіла,став свободою мого Духу:будь яке падіння є лише частиною сходження до чогось вищого-до Бога,до Неба,до Істини.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=459933
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.11.2013
автор: Той,що воює з вітряками