Кожен день,особливо в холодну пору року,я бачу як людям не вистачає світла.
Не тільки в фізичному змісті, хоча і в фізичному теж…
Мій ранок починається за графіком,трохи занадто стандартно,як на мою думку. По натурі дуже лінива людина,проте заставляю себе прокидатись раніше. В останні дні прокидаюсь близько 7.00.Хоча перед тим як задзвонити фінішально, мій будильник бурчить разів з 8 ,бо я переставляю потрібну годину на 5 чи 10 хвилин пізніше. І це добре,що тепер хоч взагалі його чую, а то в вересні все ніяк не чула ні одного з будильників у себе в кімнаті. Через таку глухість провтикала не одну пару.(вимушена сказати,що мій будильник своєю убивчою мелодією і мертвих піднімає,але не мене,проте будить всі мешканців квартири).
Захопилась розповіддю про будильник, однозначно.
Опісля чимчикую на кухню ставлю на конфорку чайник і газую до ванни,щоб себе привести до ладу.(А це особливо важливо,якщо перед тим нічкою було надто багато роботи зв’язаною з коханою архітектурою і тому доводиться змочувати собі нервові вузли,щоб швидше адаптуватись).
Згодом вибігаю з ванни і бачу,що пара із чайника розповзається по усій кухні, навіть у коридорі задуха як в лазні ,ну це і не дивно.
Вимкнувши нарешті конфорку та запаривши м’ятного чаю, підходжу до вікна. Ні, не для того аби поглянути яка температура за вікном,хоча і для цього частково теж. Я заглядаю у скромний пострадянський скверик, де безликі фізіономію крокують з парасолями, з дітьми за руку, з собачкою вдягнену у ідіотський костюмчик. І розумію, що їм, як і мені не вистачає світла. Звичайно,я люблю свої чотири стіни і бардак навколо, але у зв’язку із тим,що довбаний архітектор-проектант вивів моя кімнату на північно-західну сторону ,в моїй кімнаті через це надто мало світла. Добре,що хоч затишок є.
На швидкоруч збираю всі необхідні книжки,записники,закидаю їх у рюкзак і вперед на вулицю.
Саме тоді я розумію, як денне світло разить мені очі. Вона разить всіх,не має винятків. Надто те світло яскраве для таких підвальних щурів, як ми. І розумію,що я один із тих щурів загнаний у своїй клітці,травлений політичними агресіями,економічними кризами,соціальними диверсіями, пригноблений рекламами,тупими тв-шоу, «інтелектуальними» серіалами.
Ті зведені стіни,та клітка,яку ми створили для себе змушують боятись власної тіні,навіть власного страху(як би це не звучало) і своїх думок. А ще більше змушують боятись їх висловити.
Так,світло впливає на багато різних речей. Наприклад, на поведінку і настрій. Нам дихається легше на вулиці, ніж у картонній споруді. Ми самі склали дім із гральних карт і самі його хочемо зруйнувати від того,що той у свою чергу відділяє нас від світла.
В такі дні як сьогодні, я йду по вулиці і думаю,як осінь змушує нас задумуватись над щоденними подіями,яких ми не помічаємо і які здаються незначними,змушує робити висновки. Саме восени загострюються всі відчуття,про які ти навіть не знав до того. Такі, як невимовна близька відстань до втрати світла і тепла.
Зима ж не за горою.
(с) Мері Benovski
http://vk.com/dim.svitla
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458749
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.11.2013
автор: Мері Benovski