Ще й на світ не народилося,
ще зоря не закотилася,
срібну, місяць ще, кує
доріжку по воді.
Ще бреде дівча
туманами.
Ще жаріють щоки
маками.
І лежить роса на лободі.
Чи було це,
чи мені наснилося?
Сонце встало
і усе змінилося.
Морок зник.
І тіні не лякають вже мене.
Я розплющу очі -
не дівча уже,
бо прожите все моє,
а не чуже
і тому так любе то мені.
І ріка,
в якій ще змалечку купалася,
і стежина,
по якій до школи добиралася,
і ставок,
де лілії цвіли.
І книжки,
заховані за шафою,
і буфет
старий з карафою,
і поличка,
по якій слони брели.
Пам'ятаю; і покоси,
й маму з вилами,
і шовковицю незбирану,
вишні,
що квітують щовесни.
Де оте дівча,
що бродить росами,
все толочить їх ногами босими,
долю ще шукає по землі.
Пам'ять все стирає,
губить, спрощує,
Озираюсь - наче осінь ще,
Та з-за обрію летять
зимові журавлі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457750
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.10.2013
автор: @NN@