я по вуха у нього закохана,
і плювати, що номер дохлий.
ця любов абсолютно непроханий,
неприкаяний
гість...
наш?
Збоку мабуть доволі смішно це
я пишу йому сотні віршиків,
та чомусь все стає тільки гірше.
Я люблю його...
чуєш,
Саш?
Я по суті на ньому схиблена,
та чому ніхто не зупинив мене,
коли так небезпечно заглибилась
у душі його
бліндаж?
скільки солі насправді виплакала,
скільки випила, скільки випалила,
скільки років біжу мов наввипередки...
скільки бігтиму ще,
Саш?
Все банально, як в пісні народній
карі очі і чорні брови,
відпустило б хоча б на трохи,
та здається ввійшла
у раж...
Ми все дружимо,
дружимо,
дружимо...
певно він не для мене суджений,
хоча так і не стало мужності
все сказати.
в лице.
Саш...
Знаєш, як же мене це бісить все -
на шматки розриватись від ніжності,
можна нищечком тільки дивитися...
тільки й радості -
шпі-о-наж...
щастя, що при вітанні торкнутися
теплих рук дозволяє дружба ця,
звикла вже, і вже навіть не мучуся.
можеш вірити мені,
Саш.
Розумієш, я вже не надіюся,
п'ю на рівних із ним "Nemiroff",
не зриваю ромашки, не мрію вже
про той рай
і про той
шалаш,
тільки хочеться справедливості,
тож хай він простить, та і ти прости,
що цю правду так зразу виплесну...
Я люблю.
Тебе.
Чуєш,
Саш?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=455050
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.10.2013
автор: Надія Кара