Мені здається, що я схожу з розуму. Так помаленьку, зовсім непомітно для суспільства і водночас для себе. Та що суспільству до мене? Я ж мурашка – маленька, непомітна – натомість мене є сотні подібних, можливо навіть чимось кращих.
Я починаю не розуміти елементарних речей, які відбуваються навколо мене. Для мене це все так дико, ніби я щойно спустилася на З емлю з іншої планети і це все таке незнайоме, дивне і страшне.
Навіть сама реакція на сказане мною у кожного буде різна. Хтось скаже «Хвора. Треба пожаліти. Тепер таких багато», інший просто посміється наді мною, ще третій скаже, що ми всі такі ненормальні у цьому світі, бо інакше не виживеш, а хтось обніме і скаже «Ти що, маленька, все буде добре – ми ж разом, ми все переможемо. Ми ж люди все таки як-не-як».
Люди... Гарно сказано. А хто ж такі ті «люди»? Так цікаво, ми всі називаємося ними. Але чи справедливо? Це вже зовсім інше питання. Так – ми дуже схожі на них. Але, може, ми всього лиш індивіди..... Ви скажете, якась дурнувата. Хтозна, може, Ви і праві.
Але ми з моїм другом повертаємося на ту планету, звідки сюди впали. Забралися – а то так високо, високо. Зручно примостившись на найближчій гірці, ми вирішили подивитися вниз. Яке це видовище – таке надзвичайно цікаве і водночас смішне. Все на Землі ворушиться, метушиться, кудись поспішає. Всі такі якісь заклопотані, такі зайняті, знервовані і до всього абсолютно байдужі. Аж дико так. Я засміялася. І кажу своєму супутнику: «От тобі і люди. Розумні істоти, але таке враження, що роботи, кимось запрограмовані».
Ви спитаєте, шановна, і що тут дивного. Це не ми такі, це світ такий. А це вже мені взагалі смішно. З цієї надземельної висоти – це просто нереально смішно. Це не світ такий – це ми такі. Що нам заважає його змінювати??? Та де там, нащо його змінювати – і так добре. Нащо там морочитися? Легше ж пожалітися і проконстантувати факти, на зразок: «Скрізь корупція. Це не я такий. Це всі так роблять».
Але щось ми трішки не туди заїхали. Отже, люди. Це якась відбувається деградація. Втрата просто ціннісних орієнтацій. Та взагалі мало хто знає що то таке! Один одному робимо на зло, один одного у чомусь підозрюємо, намагаємося відімстити і від того отримуємо шалену насолоду! Це так жахливо, це не передається словами. Хтось когось запідозрює у зраді, якої насправді не було, але ж ми не намагаємося до кінця розібратися, а хтось і справді зраджує. Шукають якогось епатажу такого своєрідного, щоб прославитися чимось надзвичайним, оригінальним. А чим нормальні речі не підходять? Чому не можна просто любити, допомагати, підтримувати, співпереживати? Для чого придумати якісь диковинні назви цьому, а потім це ще зневажати... На зразок, якісь альтруїсти одні.
Ми взагалі не здатні щось самостійної робити – за нас все роблять машини. Натиснув кнопочку і готово! Навіть признаються у коханні замість нас вони тими самими повідомлення смс ками. Ми втратили людську подобу – в нас тільки ця оболонка, а всередині порожнеча – пусто.
Навіть подивитися на те, до чого ми прагнемо? Наші мрії, хоча би. Бо ми всі мріємо, навіть я з тієї Іншої планети. Це будинок на острові або на березі моря, машина дорогуща, побільше коштовностей – і тоді ми б зажили. Особливо заможні вже додумалися купувати зірки і місця на планетах – але скажу відверто- ми з моїм другом їх тут навіть і не бачимо – не долітають сюди А жаль. Ми би з ними поспілкувалися – все-таки на своїй території. А то якось на землі нам не виходить – нас просто не розуміють. А чого хотіла б я? Не знаю, мені здається, що маю все необхідне. Навіть більше того, бо я цього всього не достойна. Хотіла би я більшої любові для людей, щоб не було цих ворожнеч і війн, від яких відлуння іде аж на цю планету. Щоб люди не шукали десь щастя за океанами, а розуміли, що щастя – це є те, що вони народилися, живуть і що повинні цьому радіти. Щоб люди думали не лише про себе, але допомагали іншим.. Щоб бережно ставилися до природи, любили тварин. А взагалі-то я згадала – я хочу коня. Такого гарного, прегарного – але для того мені треба буде спуститися на Землю, бо тут немає йому поживи...
Що я хочу з цього всього сказати? Навіть не знаю... Можливо те, що все-таки треба постаратися бути справжніми людьми, тому що життя недовговічне, якби нам того не хотілося. І пам’ятати про те, що ми маємо ще крім тіла душу, яка набагато головніша за нашу оболонку.
28 березня 2011 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453645
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.10.2013
автор: Ліза Луківська