Не відаєш туги моєї, Космосе!
Стікає сум по венах і не спиниться,
В пульсаціях твого звучу я голосу
І вірю в те, що мрія ця окрилиться.
Ловлю тепло, що рветься через відстані,
Ловлю душею всі твої означення,
Тавром два серця наші є помічені
За пристрасті, що досі ще оплакуєм.
Свідомість догорає, наче знищена
Реальністю, розтерзаною прірвою,
Яка між нас горою є найвищою,
Яка безсонням серце прагне вирвати.
Здається, ця любов - забави розуму,
Для тіла і душі неначе вбивством є.
Колись за це пробачення попросимо,
Хоч є любов завжди безмежно-чистою...
У сни втікаю, ходжу лабіринтами
У пошуках того, що мною втрачено.
Хтось, може, називає це інстинктами?
Пробач мені усе, що не пробачиться!
В очах небес шукати нам розгрішення,
Допоки ще душа у сяйві зорянім.
Усе вагоме бачиться на відстані,
Усе, що справжнє, ще колись повториться...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453606
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 09.10.2013
автор: валькірія