Повірити у небачене.

Невигадана  історія.
           Очі.  Карі,  сірі,  кольору  неба  –  прекрасні,  загадкові  люстерка  людських  душ.  Ми  дивимось  очима.  Але  що  ми  здатні  бачити?    Тільки  те,  в  що  віримо?    Чи  можливо  ми  віримо  у  те,  що  бачимо?  Кожному  своє.  І  у  кожного  своя  причина,  через  яку  життя  складається  саме  так,  а  не  інакше.  Та  не  повірити  в  те,  що  його  життя  змінили  темні  чари  Юрій  просто  не  зміг,  бо  ж  не  одна  вже  бабка-шептуха  стверджувала  це:
         -Бачу  жінку,  «темну»  жінку,  -  промовила  старенька,  уривчасто  читаючи  якусь  молитву  –  Висока.  Темне  волосся,  коротко  підстрижене.  У  неї  ще  є  дві  доньки.  –  не  припиняючи  котити  куряче  яйце  навколо  Юриного  тіла,  розповідала  чоловікові  бабуся  –  У  її  руках  земля,  чорна  земля,  узята  із  семи  могил.  І  вона  підсипала  цю  могильну  землю  вам  під  поріг  –  а  ви  вступили.  На  смерть  вам  пороблено…із-за  заздрощів.  А  живе  ця  жінка  у  вашому  ж    будинку,  у    квартирі  по-сусідству.
             Як  грім  серед  ясного  неба,  для  Юрія  лунали  ці  слова  вперше.  «Правду  каже,  чи  спектакль  розігрує?    Вірити,  чи  ні?  І  про  кого  ж  це  шептуха  говорить?»  -  навипередки  одна  поперед  одної  закрутились  думки  в  голові.  Ця  кімната  баби-шептухи,  з  великими  іконами  у  куті,  старовинним  підсвічником  і  купою    пучків  всілякої  сухої  трави  та  квітів,  що  сховавши  свій  аромат  у  закритих  бутонах    дозволяли  шепоту  молитов  вщент  наповнити  повітря,  -  вся  ця  загадкова  атмосфера,  яку  бачив  Юрій,  таки  справляла  враження,  але  чи  вірити.  Хоча,  дуже  ймовірно.  Бо  ж  мало  що  може  ось  так  раптово  зігнути  сердечний  клапан  у  молодого  чоловіка,  який  раніше  ніколи  не  мав  ніяких  проблем  із  серцево-судинною  системою.  Нехай  вже  інфаркт,  інсульт,  чи  ще  якась  інша  хвороба,  що  могла  б  несподівано  виникнути  через  напружене  наше  життя  у  нелегкому  сьогоденні,  але  щоб  зігнувся  клапан…
         Так,  раптові  несподіванки  завжди  волочать  за  собою  безліч  запитань.  Особливо  якщо  життя  плавно  тече  своїм  руслом,  то  сміливо  огинаючи  круті  берега  тяжких  буднів,  то  радісно  насолоджуючись  спокійною  гаванню  щасливих  днів,  не  підозрюючи,  що  попереду  хтось  будує  непрохідну  дамбу,  так  як  це  було  і  з  Юрієм:
         -Ось,  поглянь,  сьогодні  на  роботі  заплатили  консервами.  –  понуро  промовив  Юра  до  своєї  дружини,  ставлячи  на  підлогу  кухні  великий  мішок  з  бляшаними  банками.
       -Ну  що  вже  зробиш?  Слава  Богу  і  за  це.  –  намагалась  підтримати  дружина  свого  чоловіка,  розуміючи  усю  складність  економічної  ситуації  країни,  тоді  у  дев’яностих.
       -А  що  це  таке?  –  зайшли  до  кухні  милі  дітлахи,  дивуючись  великому  мішкові,  який  їхній  татко  приніс  з  роботи.
       -  А  зараз  попробуємо!  –  бадьоро  стала  відкривати  консерву  мати.
       -Каша!  Яка  смачна  каша!  –  почали  діти  з  ентузіазмом  уплітати  харчову  новинку.
         Вони  вже  так  були  засумували  за  чимось  м’ясним,  що  варена  гречка,  перемішана  з  якимось  фаршем  видавалась  бажанішою  за  солодкі  цукерки.  І  за  мить  вдоволено  спустошивши  тарілку,  діти  цим  таки  змогли  викликати  у  тата  посмішку,  хоч  на  мить  змусивши  забути  про  те,  що  каша  не  замінить  тих  грошей,  які  потрібні,  аби  купити  малечі  взуття  на  зиму,  зошити  до  школи  і  новий  кран  на  воду,  щоб  замінити  поламаний  старий.  А  про  «безплатну»  медицину,  у  разі  чого,  і  взагалі  краще  не  згадувати.
       Так,  життя  ускладнювалось,  і  з  цим  щось  потрібно  було  робити.  І  невдовзі  спосіб  вирішити  проблему  знайшовся.  Він  полягав  у  поїздці.  Не  у  цікавій  туристичній,  сімейні  подорожі,  а  у  поїздці  на  роботу  за  кордон.  Самому,  без  сім᾽ї.  І  не  на  тиждень,  не  на  місяць,  а  на  довготривалий  період.  Сотню  раз  переглядала  фото  дружина  Юрія,  сумуючи  за  чоловіком,  і  не  один  день  закреслили  дітки  на  настінному  календарі,  чекаючи  на  татка.  А  ті  дні,  наче  навмисне,  ліниво  ішли  вперед,  не  поспішаючи  зменшувати  відстань  до  бажаної  зустрічі.
І  ця  мить  нарешті  настала.  З  приходом  радісних  зимових  свят,  двері  рідного  будинку  відчинив  і  Юрій.  Усміхаючись,  з  очима  повними  надії,  він  ніжно  обійняв  свою  сім᾽ю,  даруючи  усім  подарунки.  Тепер  чоловік  міг  з  радістю  насолоджуватись  різдвяною  кутьою,  наспівуючи  прекрасні  колядки,  бо  розумів,  що  він  може  забезпечити  рідних  самим  необхідним,  яке  хоч  і  не  народжує  щастя,  але  без  чого  таки  тяжко  жити.  Чоловік  радів,  навіть  не  зважаючи  на  те,  що  невдовзі  знову  мусить  їхати  на  роботу  за  кордон.
         І  знову  годинник  життя  голосно  зацокотів,  відраховуючи  час  до  зустрічі  Юрія  з  своєю  сім’єю.  Але  другий  раз  чоловік  повернувся  додому  задалеко  до  зимових  свят,  і  вже  без  посмішки,  хоча  з-за  кордону  листи  писав  дружині  обнадійливі.  А  разом  з  настроєм  змінився  і  підтекст  Юриних  розповідей:
       -Ось  доню,  це  тобі  босоніжки  –  будеш  собі  носити…А  це,  люба,  -  звернувся  він  до  дружини  –  тканина.  Не  втримався,  бо  красива.  Сподобалась.  Щось  пошиєш  собі.  –  якось  дивно  став  розмовляти  Юрій,  не  підкреслюючи  свою  участь  у  майбутньому  сім’ї,  неначе  надумав  покинути  її.
       -Собі  костюм  новий  купив?  –  зауважила  дружина,  розглядаючи  обновки  –  Гарний.
Та  чоловік  не  зразу  відповів,  і  лише  мовчки  стиснув  у  горлі  грудку  солоних  сліз.  А  потім  на  одинці  з  дружиною,  аби  не  чули  діти,  він  пояснив:
       -Це  я  купив  собі  на  похорон  –  вбереш  мене,  коли  не  стане…
Мов  у  страшному  сні,  прозвучали  ці  слова,  зафарбовуючи  болем  розмірене  життя  родини.  Та  це  був  не  сон,  а  сувора  реальність.  Реальність,  від  якої  не  втекти,  коли  не  можна  на  мить  закрити  очей,  сподіваючись,  що  розплющивши  їх  ти  побачиш  як  змінюються  фарби.  Ні,  це  була  реальність,  яку  не  можна  було  просто  змінити  одним  помахом  пензля.  Не  можливо  було  Юрію  повернути  час  назад  аби  спробувати  уникнути  того  сердечного  приступу,  що  несподівано,  раптово  виник  у  нього  там  на  роботі  за  кордоном.  У  здорового,  молодого  чоловіка,  який  виконував  роботу,  не  важчу  за  ту,  що  доводилось  робити  на  батьківщині,  улюблену  роботу,  по-спеціальності.  Не  можливо  було  повернути  час  назад,  аби  уникнути  карети  швидкої  допомоги  і  закордонної  лікарні,  нехай  навіть  і  з  обслуговуванням  високого  класу;  повернути  час  аби  не  чути  вироку  досвідчених  лікарів:  «У  Вас  зігнувся  один  із  сердечних  клапанів  –  намагались  вони  пояснити  доступно  –  в  будь-який  час  він  може  або  відкритись  і  вже  ніколи  не  закритись,  або  ж  навпаки…Без  операції  вам  залишиться  не  багато  часу…Ми  пропонуємо  у  нас,  де  дуже  кваліфіковані  спеціалісти  і  надсучасне  обладнання,  зробити    операцію  по  замінні  клапана,  …безкоштовно  для  Вас.  Усі  витрати,  включаючи  на  реабілітаційний  період,  покриє  Ваша  страховка.  Але  потім  кожні  наступні  п’ять  років  потрібно  буде  клапан  знову  міняти,  нажаль  така  технологія…та  вже  за  ваші  кошти  звичайно.  І  до  речі,  віднині  більше  трьох  кілограм  в  одні  руки  вам  піднімати  не  рекомендується.  Лише  праця,  з  обмеженим  фізичним  навантаженням.  Вирішуйте,  чи  згідні.  Обирайте!»
Та  вибір  для  Юрія  був  насправді  не  такий  вже  й  легкий,  наскільки  з  ентузіазмом  про  нього  говорили  закордонні  лікарі.  З  одного  боку  обставин,  відмовившись  від  операції,  чоловік  прирікав  себе  на    безповоротне  очікування  тієї  хвилини,  коли  серце  зупиниться,  бо  ж  розумів,  що  на  батьківщині  подібні  операції  не  проводять  (на  той  час  так  було).  А  з  іншого  боку,  погодившись,  навіть  при  успішній  заміні  клапана,  він  не  зможе  потім  повторно  оперуватись,  бо  не  буде  можливості  вже  заробити  кошти  адже  його  робота  полягала  у  фізичній  праці  на  будівництві.  Юрій  розумів,  що  в  будь-якому  випадку  результат  лише  один.
         Сидячи  на  лікарняному  ліжку,  посеред  білосніжних  простерадл,  але  один  на  чужині,  далеко  від  рідних,  від  дружини,  яка  навіть  нічого  не  знала,  Юрій  подумав,  і  написав  відмову.  А  потім  купив  собі  костюм  на  похорон.
       «Це  я  купив  собі  на  похорон  –  вбереш  коли  не  стане.»  -  промовив  він  дружині,  втомленим  поглядом  дивлячись  кудись  далеко  у  невідомість.  Дивлячись  у  невідомість,  заглядаючи  у  майбутнє,  яке  для  Юрія  звичними  речами  зробило  сердечні  каплі,  уколи,  всілякі  пігулки,  й  досить  сильні,  такі  що  без  рецепту  не  відпускались,  капельниці  і  лікарняні  ліжка.  Навіть  серцеві  напади,  і  ті  згодом  для  Юриної  сім᾽ї  стали  звичним  явищем.  Бувало  що  і  на  ношах  виносили  з  квартири.
Роздумував  тоді  Юрій  про  своє  майбутнє,  з  пожовклим  обличчям,  наче  віск,  лежачи  на  ліжку,  і  спостерігаючи  за  очима  дружини  та  дітей,  що  ніколи  перед  ним  не  плакали,  намагаючись  навпаки  підбадьорити,  а  не  заживо  ховати.  Хоча  родичі  вже  приходили  провідати,  начебто  просто  так,  але  розуміючи  що  можливо  востаннє.  І  чоловік  напевне  ж  це  усвідомлював,  та  ні  разу  не  поскаржився  родині  на  здоров’я.  А  ні  своєму  синові,  а  ні  доньці  він  ні  разу  не  дозволив  прочитати  у  своїх  очах  відчай  чи  біль,  аби  не  засмучувати,  щоб  бути  сильним.
           Юра  роздумував  про  майбутні  дні  і  читав  книги  про  потойбічний  світ.  Телепередачі  про  потойбіччя    теж  його  дуже  зацікавили.  Передачі  про  душу,  про  небесне  царство  і  про  обитель  зла.  Про  сили,  від  яких  залежить  наше  життя,  які  можуть  впливати  на  нього,  і  які  тільки  одні  єдині  знають  наперед  наше  майбутнє.  Тому  що  не  ми,  не  нам  дано  відкривати  книгу  життя.  Ми  просто  можемо  купити  собі  костюм  на  власний  похорон,  а  потім  в  ньому  ще  танцювати  на  весіллі.  Тому  що  не  завжди  наше  життя  залежить  від  лікаря,  від  операцій.  Тому  що  дійсно  існують  сили,  що  сильніші  за  нас.  І  в  цьому  Юрію  довелося  не  один  раз  ще  пересвідчитись:  виносили  після  приступу  на  ношах  –  та  жив,  родичі  подумки  можливо  і  ховали  заживо  –  та  він  жив.
             Спочатку  була  церква.  До  Юрія  додому  приходив  священик  аби  читати  молебінь  за  здоров᾽я,  бо  чоловік  не  мав  вже  сил  вистояти  у  храмі.  Потім  надія  зміцніла,  і  тягнулась  вона  від  районних  лікарень  до  обласних.  Усі  лікарі  стверджували,  що  йому  потрібно  надати  спеціальну  групу  здоров’я,  бо  хвороба  дуже  ускладнилась,  обтяжуючись  від  супутніх  симптомів,  що  виникали  як  наслідок  першопричини:  мало  вже  не  всі  сердечні  хвороби,  які  можуть  бути,  приєднались  до  зігнутого  клапана.  Був  навіть  мікроінфаркт,  а  венозна  кров  почала  погано  очищатись    і  бігла  по  капілярах,  ховаючи  від  них  кисень.    Товстіла  амбулаторна  картка  чоловіка.  Але  спеціальна  медична  комісія  не  квапилась  Юрію  присвоювати  спец  групу  –  чекали  напевне  на  щось,  на  щось  таке,  що  їх  «втішить».  Можливо  думали,  що  клапан  як  сам  несподівано  зігнувся,  так  і  раптово  вирівняється,  хто  знає  –  Бог  їм  суддя.  Та  хворий  чоловік  принципово  не  хотів  «втішати»  членів  тієї  спеціальної  медичної  комісії,  і  продовжував  самотужки  піклуватись  про  сім’ю,  борючись  з  недугою.  Він  пив  каплі,  ковтав  пігулки  і  йшов  на  роботу,  криючи  криши  будинків,  піднімаючи  тяжкі  дерев’яні  балки,  всупереч  попередженням  лікарів.  Потім  повертався  додому,  випивав  чергову  порцію  «сердечного  набору»,  і  продовжував  далі.  Адже  діти  росли  –  а  він  їх  любив  більше  за  себе.  
           Борючись  за  життя,  Юра  хапався  за  все  що  міг  –  пішов  до  «бабок»,  до  людей,  що  вміють  боротись  з  темною  силою,  з  тією  яка  навмисне  чаклуючи  відбирає  здоров’я.  І  від  усіх  чув  одне  і  теж:  «Вам  пороблено  із-за  заздрощів».  І  всі,  як  одна,  описуючи  винуватицю,  вказували  на  одну  і  ту  ж  жінку.  І  як  тут  не  повірити  у  те,  чого  очі  не  бачать?  Особливо  тоді,  коли  у  період  змовлянь  поробленого  та  жінка  так  почала  раптово  хворіти,  так  мучилась  приступами,  що  швидка  не  один  раз  прямувала  до  неї.  Адже    всі  знають,  не  залежно  від  того  яким  ти  силам  служиш:  світлим  чи  темним  –  усяка  дія  повертається  сторицею.
           І  як  тут  не  повірити,  коли  багато  хто  зі  знайомих  свідчив  про  темні  сторони  тієї  жінки.  Розповідали,  що  вона  не  одним  людям  якусь  воду  під  двері  підливала;  що  одного  разу,  коли  вона  проходила  повз  чужої  свійської  птиці,  яка  спокійно  паслась  на  траві,  кури  несподівано  захвилювались,  почали  підстрибувати,  злітати  і  кричати.  А  одного  ж  разу  Юрій  з  сусідкою  на  Водохреща  повертались  з  храму  додому,  несучи  у  руках  збаночки  з  святою  водицею:
       -О!  Доброго  ранку!  Христос  хрещається!  –  несподівано  перед  ними  відчинила  двері  своєї  квартири  та  жінка  –  Ви  у  церкві  були,  так?  А  я  не  змогла  піти,  щось  голова  дуже  розболілась.  Не  могли  б  ви  мені  трохи  віділляти  водички  святої.
       -В  річці  Йордані  хрещається!  –  відповіла  Юрина  супутниця  –  Доброго  ранку  і  Вам,  але  по  воду  могли  б  і  ваші  дочки  сходити.  –  побоялась  вона  дати  святого,  наслухавшись  вже  про  цю  пані.
         А  Юра  таки  поділився,  адже  з  її  чоловіком  колись  разом  працювали.  Та  й  ця  жінка  раніше  наче  намагалась  приятелювати  з  ним  і  його  дружиною.  Частенько  прибігала  то  щось  позичити,  особливо  по  заході  сонця,  то  якісь  чоловікові  речі  пропонувала  Юркові,  вмовляв  що  купила  -  а  малі.  Це  вже  пізніше  Юра  дізнався,  що  саме  за  допомогою  цих  речей  і  «поробляють»  прибічники  темних  сил.
       І  щоб  ви  думали:  прийшла  та  Юрина  сусідка  додому,  поставила  акуратно  свій  збанок  зі  свяченою  водою  на  рівну  підлогу,  а  він  несподівано  упав  і  вся  вода,  до  краплинки,  виллялась.
       Ось  так.  І  як  не  повірити  після  такого  тому,  чого  не  бачиш?!
 Юрій  же  повірив.  Він  вірив  у  силу  Господню,  ходив  часто  до  церкви,  особливо  потім,    коли  боровся  з  хворобою.  Але  й  повірив  ще  й  в  те,  що  у  сучасному  світі,  поміж  нас  ходять  ті,  що  свідомо  віддали  свою  душу  служінню  темним  силам,  аби  з  їхньою  допомогою  здійснити  свої  бажання,  вгамувавши  свої  темні  емоції.  Він  повірив,  і  обнадіявся,  відчуваючи  що  таки  добро  сильніше.  Особливо  сумніви  зникли  тоді,  коли  один  чоловік,  лікуючи  його,  у  подробицях  описав  зовнішність  тієї  жінки,  причому  ніколи  її  не  зустрічаючи.
           Це  був  ще  не  старий,  статний,  міцний  чоловік,  якому  дано  дар  лікувати  руками,  навіть  не  торкаючись  до  людини.  Він  очима,  наче  рентгенограф  бачив  наскрізь  людину,  кожну  її  судинну,  кожну  кісточку,  і  міг  проникати  енергетично  у  чуже  біополе,  лікуючи  таким  чином  за  допомогою  рук.  І  він  допоміг  Юрію  стати  на  ноги,  дуже  допоміг.  
           З  Божою  силою  Юрко  сміливо  поплив  далі  по  течії  життя,  несучи  свій  хрест:  приступи,  лікарні,  капельниці,  пігулки,  підірвані  нерви,  поява  спонтанного  роздратування,  притаманного    для  людей  з  захворюваннями  серцево-судинної  системи.  Та  він  ніколи  не  здавався,  не  скаржився  на  життя  й  любив.  Жив  для  сім᾽ї,  намагаючись  дати  дітям  освіту,  і  забезпечити  їх  усім  чим  міг.  Дали  таки  йому  пізніше  спеціальну  робочу  групу  здоров’я  -  хоч  трішечки  стало  легше  дихати,  бо  ж  на  ліки  відводилась  левова  частина  сімейного  доходу.  Але  стало  легше  дихати  тільки  морально,  бо  здоров’я  не  покращувалось.  Та  він  був  вдячний  долі,  вдячний  за  те,  що  живе;  за  те  що  той  свій  костюм,  придбаний  колись  на  власний  похорон,  одягнув  потім  на  весілля  до  родичів.  Був  вдячний,  що  ще  зумів  видати  доньку  заміж,  організувавши  гарний  бенкет,  і  побачив  свою  майбутню  невістку.  Але  дружині  Юрій  промовив:  «  Синові  ти  вже  сама  будеш  робити  весілля.».  «Втомився  просто,  і  більше  не  хоче  організовувати  подібні  заходи»  -  подумала  дружина.  Та  невдовзі  вона  зрозуміла,  що  Юрій  мав  на  увазі  –  через  місяць  після  доньчиного  заміжжя  його  не  стало.  Він  пішов  спокійно,  раптово,  як  і  попереджали  лікарі,  сидячи  вдома  на  улюбленому  дивані,  і  читаючи  газету,  …але  без  приступу.  Раз  –  і  людини  не  стало.  Відбулося  те,  дату  чого  він  так  видивлявся  тоді,  коли  втомленим  поглядом  споглядав  невідомість.  Ось  тільки  тоді  навряд    чи  Юрій  надіявся,  що  ця  дата  настане  через  десять  років.
           Вірте  у  те,  що  не  можливо  побачити!






адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451358
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.09.2013
автор: Оксана Бугрим