#7
Орест 22:31 “Надобраніч” - Надійка просила, щоб він написав їй, коли приїде додому.
Надія 22:32 “Н-а-д-о-б-р-а-н-і-ч” - Одне слово, ніякої фантазії і купи особливих слів. Одне...Але вміщувало воно в собі набагато більше, ніж можна уявити. Так буває, коли ми намагаємось запхати всі почуття в одне слово. Воно немов розпадається на букви. Надя це сама колись придумала, але знала що Орест зрозуміє... Від сьогодні вона трохи більше стала знати, ніж раніше.
Цілу ніч вона не спала. Нарешті знов перетворилась на дівчинку і все прокручувала події минулого дня. Вона лежала і розбирала свої думки, немов подарунки на День народження, тільки ці враження були ще дорогоціннішими. Знов хотілось бігати, стрибати, посміхатись...
-Ти закохуєшся... - раптом пройманула думка здорового глузду. Перелякано вона подивилась десь у простір.
-Ні-ні-ні...Тільки не це. - благало щось...Душа?
-Ми просто друзі. В мене так мало справжніх друзів, а він — той самий друг, що так був потрібен. - запевнило Надію лукаве серце...
Щось ще буркотіла совість, що вона сама собі нагло бреше, але хто її ту совість слухає? Запевнивши всіх своїх “співрозмовників”, що ніяке то не кохання, Надійка знов загорнулась у ковдру і почала вкотре “переглядувати” кіноплівку сьогоднішнього дня.
Орест спокійно спав. В нього вже давно не було такого спокійного мирного сну, без кошмарів, без “стрибків” на ліжку від важкого відчуття на серці, без переживань. Здається, йому нічого не снилось...Але відчуття було, що снилось щось дуже-предуже хороше.
Орест 6:30 “Доброго ранку. Ти вже не спиш? Мені досі дуже спокійно і добре. Так хочеться залишити це відчуття, але знаю, що в сірих буднях воно знов затреться. Збиратимусь на роботу. Що робитимемо сьогодні?”
Надія 6:32 “Ти сьогодні зарано прокинувся. Доброго) Не сплю...Не спала зовсім. Сьогодні я цілий день у бабусі, вона трохи прихворіла... Знаєш, ще хотіла тобі дещо порадити. Спробуй сьогодні прожити без свого інтернету... Ти вчора зарядився силами, думаю все вдасться. Хай це буде, як випробування воїна)”
Орест 6:35 “Хто б сумнівався, що ти щось нове вигадаєш. Спробую. Але лише один день. Може допомогти з бабусею?”
Надія 6:40 “Та ні, я і так буду не одна. Спробуй.Ввечорі пиши.”
“З ким будеш?” - вже почав набирати Орест, але зтер. Це не його справа. Вони просто хороші друзі. Якщо вона взагалі вважає його другом. Хто зна скільком таким же як він вона допомагає.
Орест 21:45 “Твоя практика — то повна фігня... Що ти мені нарадила? Я тут зглузду зійду просто. Я не рахувавав, але мені здається, я вже разів з двадцять відкривав холодильник. Я випив невідомо скільки чашок кави і стільки ж чаю, бо кава вже набридла. Я вже не кажу, що навіть хотів увімкнути давно забутий телевізор і збирався ідти по сигарети, хоча вже десь зо три роки не палю. Я ходжу туди-сюди по кімнаті, разів з десять виходив на балкон і ніяк не придумаю чим мені зайнятись. Мені здається, що я хочу спати, їсти, пити, бути на самоті і шалено кохати когось одночасно. Я розумію, що я виживу, але якщо стану психом, то лікувати мене будеш сама.”
Надія 21:50 “Ого, мені і смішно, і страшно тебе читати одночасно. Але мені подобається, що ти став так чітко все підмічати і аналізувати. А тепер подумай, як в тебе багато часу, а ти нікуди його не пристосовуєш. Хіба не обідно?
Орест 21:52 “Ти, малий будда, що пожалієш, що зі мною зв*язалась. Нафіга мені той час, скажи? Ти хіба не бачиш, що я однаково його вбиваю, тільки разом з ним вбиваю ще й свою нервову систему.”
Надія 21:55 “Вибач...Це я — айдіот...Просто я давно не ламала якісь свої звички і зовсім забула, як це важко на початковій стадії. Варто було спочатку придумати заміну, а вже потім щось видаляти..”
Орест 21:56 “Не дай Боже такого хірурга, як ти. :)”
Надія 21:57 “Давай завтра другу спробу? Заміну сама придумаю)”
Орест 22:00 “Добре. А зараз я спати, бо робити мені більше нічого”
Орест 6:00 “Я став напрочуд добре спати, але настрою в мене немає взагалі.”
Надія 6:01 “ В тому, що ти став вставати так рано є свої плюси. Можемо зустрітись і випити кави”
Орест 6:02 “Хіба кав*ярні вже відкриті?”
Надія 6:02 “Ні, а парк відкритий завжди. )”
Коли Орест прийшов до парку, Надійка вже сиділа з термосом і зігрівала осінній ранок запашною кавою.
-Можно було ідти на аромат кави. - засміявся Орест.
-До мене вже підходили. Можна заробляти так, поки кав*ярні сплять. - засміялась Надія.
-Незвичний ранок. Зазвичай я за п*ятнадцять хвилин збираюсь і біжу на роботу.
-Як і всі.
-Так приємно відчувати себе особливим. - засміявся Орест. - Доречі, я не спитав, як бабуся?
-Бабуся нормально. Вчора ледве збили їй тиск. Мені довелось бігти за лікарем на інший край села.
-А чого ти бігала? Не могла відіслати хлопця?
-Якого хлопця?
-Ну з котрим ти ходила.
-Чого хлопця? Я з сестрою ходила...
-А...просто ти писала..
-Я писала, що буду не сама — і все.Знов робив висновки по одному реченню? - пристально подивилась Надійка.
-Ні...просто може ти людям так допомагаєш. Як мені тоді...
-Ти вже зовсім того? - вибухнула Надія. - Що ти верзеш? Ти єдина людина, яку я знайомила з бабусею.
-Та добре...Добре...Звідки я знав? Звідки я знаю, як ти повертаєш людей до життя. - розгублено, але з часточкою ревнощів промовив Орест.
Після цих слів Надійка увімкнула здоровий глузд. Звідки було Оресту знати, що він взагалі єдиний хлопець, до якого вона підійшла перша. Звідки було йому знати, що вона і не думала підходити, але щось казало їй: “якщо не зробиш, будеш жаліти”. Звідки йому було знати, що вона просто відчувала, що варто підійти, але не знала навіщо і що взагалі буде казати.
Вона вже подумала, що має йому розказати, як все є насправді, але одразу зімкнула губи.
“Якщо я йому скажу, то він подумає, що я в нього закохалась.” - Боже, таке дитинство, але вона була певна, що такого розказувати не треба.
-Не хочу підіймати цю тему. - знайшла вона універсальний варіант відповіді.
“Ну звісно. Для неї всі люди однакові і вона береже їх таємниці.” - подумав Орест, і чомусь від тої думки стало гірко в роті. Але сказав:
-Я зрозумів.
“Зрозумів...зрозумів, що я підійшла тільки до нього! І що він тепер думає? Може і справді думає, що я закохана?”
-І що ти думаєш з приводу цього? - нарешті спитала Надія.
“Та що я можу думати! Мені має бути все одно, але я — злий!”
-Та все нормально. Ми закрили цю тему.
Вони ще трохи помовчали, дивившись на птахів, що збирались для виліту у вирій.
-Я боюсь втратити пам*ять в старості.- розірвала тишу Надія.
-Та припини. Чого ти маєш її втрачати? У всіх по-різному... - заспокоїв Орест, а потім з притаманним йому почуттям гумору додав. - А я б хотів. Забувати все — це круто, не думати, не страждати, не боятися..
Надійка подивилась на нього таким важким поглядом, що він не зміг доказати.
-Ні, Оресте. Це зовсім не так. Це дуже страшно. Немов людині виносять вирок ще до смерті, і вона вже не може змінитись.
-Надю, викинь ті думки з голови! Ти ж казала, що з бабусею все нормально.
-З моєю — так. Не так з іншими. Вчора, коли я розшукувала того лікаря, наткнулась на одну давню знайому. Дуже хорошу жінку. Її матір дружила з моєю бабусею і вона часто гостювала в нас. Ця бабуся завжди була чемною, але я ніколи не відчувала від неї особливої теплоти. Вона хворіє на склероз, як і моя бабуся. Але якщо мою ти сам бачив — вона залишилась такою ж доброю, і з роками стає тільки світліше, то її мати — просто нестерпна. Вона всіх підозрює, всіх ненавидить, не підпускає до себе ані дітей, ані онуків, та взагалі нікого... Це як ітог твого життя. Ти живеш своєю душею, а не розумом. І душа твоя показує все, що назбирала, як на долоні.
-Надю, хіба ти не знала, що у старості вже запізно щось змінювати? Та в будь-якому разі, буде в тебе пам*ять чи не буде, ми пожинатимемо все, що заробимо зараз. Ти подивись на інших бабусь чи дідусей, що живуть в країні. Ну що, сильно вони змінились в старості?
-Ти правий...я про це серйозно ніколи не задумувалась...-трохи помовчала Надія, а потім додала. - Бабуся вчора згадала про тебе.
-Справді?
-Так...Так чітко, ніби ти був у неї вчора.
-Що сказала?
Надія завагалась.
-Вона переплутала всі події свого життя. Розказує про те, що...не будеш сміятись?
-Та звісно, що ні...
-Ну це..дивна розповідь. Вона розказувала, як в молодості майже не потонула зимою в річці, але її врятував хлопець...Її врятував, а сам не втримався і пішов під лід. Все б нічого, але вона описує тебе і називає твоє ім*я.
-Можливо я схожий на того хлопця?
-Я так і подумала спочатку...Але зараз, немов щось клацнуло в голові. Ні. Такого просто не могло бути, Оресте. Ну не могла вона протягом життя не розказати такої історії...Окрім того, вона сказала, що це вона винувата в його смерті.
-Позитивно. А тепер, заспокойся. Я круто плаваю і, якщо і помру, то не від води точно.Крім того я не поїду на річку з твоєю бабусею. - засміявся Орест.
-Що це за тупі жарти???
-Нормальна реакція на веселу історію. Надю, хіба пані Меланія була провидецею? Ну подивилась якогось фільма, щось переплуталось в голові, от таке і видала.
-Вона сказала це з таким важким поглядом, що мені стало моторошно. Я ніколи не бачила в неї таких очей. Окрім того, в неї дуже сильна інтуїція. Хто зна, може вона просто відчула то всій душею.
-Добре, добре, Надєчко. Якщо я побачу, що хтось буде тонути, то ні в якому разі не буду допомагати, а краще допоможу піти на дно швидше. Домовились?-зі штучною серйозністю промовив Орест. - Все, вибач, мені вже час на роботу...
-Будь обережний. - якось схвильовано сказала Надя.
-Не бійся, в асфальті не тонуть. - від всієї душі сміявся Орест. Він заспішив на роботу. Повернувшись, щоб помахати Надії, він побачив, її зтривожене обличчя. Вернувся, сів поруч і обняв її.
-І ця дитина збирається мене вчити, як жити? Будь-ласка, будь доросліше. Припини вірити в маячню. Мені в дитинстві ворожка казала, що я в шістнадцять років одружусь і матиму п*ятьох дітей. Смішно тобі? Отож бо. Мені так само смішно з твоєї реакції.
-Добре, може я і справді надаю всьому велике значення.
-Ти писала, що придумаєш, як мені замінити інтернет, замість того прийшла мене лякати.
-А я придумала. - засіяла Надія. - тобі треба почати з щоденника, щоб записувати всі свої думки.
-І не мрій. Я тобі не дівчинка.
-Та до чого..
-Тема закрита. Замість того, щоб вірити в маячню, придумай краще щось нормальне. - він встав, щоб уходити. Але раптом зупинився і повернувся.
-То я для тебе щось значу, раз ти так за мене боїшся?
-Звісно, ми ж друзі. - сказала Надя так, ніби Орест і так мав це знати.
-Тобто я тобі вже не просто приятель, а друг? - з гордістю запитав Орест.
-Так, я ж тобі подарувала той синій браслетик дружби.- Знов сказала вона з таким виглядом, ніби це були очевидні речі.
-Ааа...І як я зразу не зрозумів про браслетик дружби. - театрально плеснув собі долонею лоба Орест.
“Якщо ми колись будемо разом, то замість дружини я одразу отримаю дитину. - міркував він йшовши на роботу. - Боже, Оресте, про що ти думаєш...Яке ще разом...”
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449027
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.09.2013
автор: Юліанка Бойчук