Царство земне

[i](вінок  сонетів)[/i]

1.
Найбільша  втіха  на  землі  –  це  влада,
Релігія  незмінна  всіх  епох,
Лихварка,  що  бере  найвищу  плату.
Душею  віддають  їй  вічний  борг.

Володарю  земний  і  сонця  брате!
Признайся  сам  собі,  а  хто  твій  бог?  –
Чи  той,  хто  був  за  правду  розіп’ятий,
Чи  гордістю  оспіваний  порок?

Хто  прийме  каяття  твоє  спізніле,
Кого  в  пітьмі  так  жадібно  шукав?
В  душі  заплачуть  янголи  безкрилі,

І  чаша  переповниться  гірка.
А  душу  віднесе,  як  мертве  тіло,
Бурхлива,  та  отруєна  ріка.

2.
Бурхлива,  та  отруєна  ріка
Розмиє  брудом  береги  сумління.
Спокуса,  як  амброзія,  п’янка,
Богинею  постане  у  видінні.

Те,  що  не  варте  навіть  мідяка,
За  примхою  царя  стає  безцінним.
А  істина  в  божественних  рядках
Не  спопеливши  зла,  піддасться  тліну.

І  хоч  життя  красиве  у  царів,
Та  меч  Дамокла  –  для  усіх  розплата.
Страхом  падіння  кожен-бо  хворів,

В  душі  тримав  свого  німого  ката.
В  пітьму  вони  пливуть  без  якорів,
На  березі  гуде  безликий  натовп.

3.
На  березі  гуде  безликий  натовп,
Змішалися  прокляття  і  хвала.
І  безліч  істин  не  знаходять  ради  –
Де  праведні,  а  де  лихі  діла?

Невільники  безумної  принади
Купають  у  гріхах  свої  тіла.
Сумління  без  жалю  ведуть  до  страти.
Бо  влада  –  це  сестра  богині  зла.

Володарі  не  створюють  канонів,
А  тільки  служать  первісним  богам.
Для  цих  жерців  не  дійсні  заборони,

Безумства  їх  нетлінні  у  віках.
Та  хто  не  побував  у  тім  полоні,
Не  осягне  величного  гріха.

4.
Не  осягне  величного  гріха
Бідняк  наївний,  що  не  знав  спокуси
Зрівнятися  із  богом,  не  блукав
В  оманах  заборонених  союзів.

Хто  владою  грішив  бодай  в  думках,
Вже  їй  довіку  поклонятись  мусить.
Та  навіть  цар  позаздрить  біднякам,
Зомлівши  від  отруйного  укусу.

А  втім,  гадає  всякий  чоловік,
Що  слід  цю  дань  без  роздумів  приймати.
Миліші  для  людей  боги  живі,

Водночас  і  любимі,  і  прокляті.
І  спраги  не  втамує  той  повік,
Кому  отруту  цю  дано  пізнати.

5.
Кому  отруту  цю  дано  пізнати,
Тому  не  буде  до  смаку  вода.
Суха  душа,  затиснута  в  лещата,
За  краплю  брудноти  себе  продасть.

Повсюди  звикла  лиш  перемагати
Інстинктів  неприборкана  орда.
І  привертає  все  нових  фанатів
Земним  життям  спотворений  Адам.

Забувши  назавжди  блаженство  раю,
Як  образ  бездоганного  зразка,
Людей  безликі  стада  він  збирає.

Кого  гріхом  диявол  ошукав,
Тому  в  пітьмі  пекельне  сонце  сяє,
В  того  безжальна,  хоч  міцна  рука.

6.
В  того  безжальна,  хоч  міцна  рука,
Хто  душу  гордим  помислом  утішив.
Між  праведним  і  ницим  –  грань  тонка.
Учора  –  янгол,  а  сьогодні  –  грішник.

Ріка  гордині  –  пафосно-стрімка.
Руйнує  у  людині  найсвятіше,
Сумлінню  не  кидає  дорікань,
В  пустелі  серця  заповняє  нішу.

Гординя  породила  всі  гріхи,
Але  найбільше  виплекала  владу,
До  Риму  завела  усі  шляхи.

Лиш  зло  саме  себе  повік  не  зрадить.
Світ  кориться  не  добрим,  а  лихим.
Та  цар  земний  лише  земним  багатий.

7.
Та  цар  земний  лише  земним  багатий  –
У  нетрях  честолюбства  заблудив.
Гріхів  його  шалені  міріади
До  раю  вхід  закриють  назавжди.

Володарі  приречені  страждати
Спокусою  сумнівної  мети,
І  голодом  душі,  яку  за  грати
Кидає  ненаситність  пустоти.

Для  вищих  сил  царі  –  лише  паяци
В  коронах,  у  тіарах  чи  вінках…
І  заздрити  даремно  на  палаци,

Якщо  вони  постали  на  кістках.
Хазяїн  їх  –  в  невидимій  атаці.
Душа  у  нього  темна  і  тремка.

8
Душа  у  нього  темна  і  тремка,
Думки  його,  неначе  хижі  птиці  –
Володар  у  безвиході  блукань
У  величі  своїй  стає  безлицим.

Бо  всіх  царів  один  недуг  спіткав,
Між  іменами  знищує  різницю
Сліпої  одержимості  вулкан,
А  в  пеклі  їх  читає  блудна  жриця.

Хіба  щасливий  раб  отих  богів,
Що  споконвіку  в  нерозривній  змові?  –
Гординя,  заздрість,  грошолюбство,  хіть  –

Накрили  людство,  ніби  темна  повінь.
Величний  раб  веде  страждань  похід,
Блукає  у  морях  чужої  крові.

9.
Блукає  у  морях  чужої  крові,
Просолений  сльозами  самоти.
За  правду  роздає  вінки  тернові,
Та  тільки  їм  по-справжньому  цвісти…

Володаря  дивує  щире  слово,
І  безкорисність  серед  чорноти,
Тримаючи  кинджал  напоготові,
Він  здатен  покарати  і  святих.

Від  божевільних  задумів  сп’янілий.
Тверезість  не  порушить  таїни
Фальшивого  причастя  мертвим  тілом.

В  степах  жадоби  вічний  кочівник,
У  вигадану  ціль  пускає  стріли,
І  злочини  вчиняє  без  вини.

10.
І  злочини  вчиняє  без  вини,
Метою  виправдовує  пороки,
Слуга  гріхів,  що  волею  прогнив,
І  не  узяв  з  минулого  уроку.

Колоситься  врожай  кривавих  жнив,
Ідуть  віки,  міняються  пророки.
На  істині  буяють  бур’яни,
Жнивар  облуд  навік  утратив  спокій.

Він  шаленіє  від  лукавих  зваб
В  розпусної  богині  під  покровом.
Із  нею  пізнає  облудний  рай.

Лише  вона  приймає  в  нього  сповідь.
А  потім  знов  грішить  величний  раб  –
Із  гордістю  виходить  лев  на  лови.

11.
Із  гордістю  виходить  лев  на  лови,
Бо  знає  –  він  сильніший  за  усіх.
Лисиця  ж  прораховує  умови,
Бере  потроху,  а  не  повний  міх…

Їм  поєднатися  було  б  чудово,
Щоб  учинити  досконалий  гріх.
Бо  хитра  сила  –  перемог  основа,
Пекельний  розум  кине  світ  до  ніг.

Так  радив  ще  старий  Макіавеллі,
Лиш  сила  й  хитрість  –  корабель  міцний,
Що  здатен  перейти  моря  і  скелі

Абсурдної  та  вічної  війни.
Та  за  морями  війн  –  душі  пустеля.
Так  повелося  ще  із  давнини.

12.
Так  повелося  ще  із  давнини.
Історія  –  це  хитра  куртизанка.
Кохає  кращих,  та  за  півціни
Тримає  у  пекельній  лихоманці.

Як  дика  буря  знищує  човни,
Так  губить  найсильніших  ця  вакханка.
Тобою  кожен  хворобливо  снив,
О  владо,  найсолодша  із  коханок!

Ти  пристрастю  убила  стільки  душ!
Чия  ж  ти  тінь  –  диявола  чи  бога?
Відвертий  ворог  і  підступний  друг,

Розкішна  фальшем,  істиною  вбога,  –
Для  тих,  кого  причарував  твій  дух,
Небесних  див  незрозуміла  мова.

13.
Небесних  див  незрозуміла  мова,
Як  і  земна  –  облудна  для  небес.
Пізнати  Бога  не  дано  рабові,
Якого  манить  блиск  людських  чудес.

Прозріння  не  буває  випадковим,
Для  багатьох  –  це  непосильний  хрест.
В  чім  сила  –  у  страху  чи  у  любові,
У  тому,  хто  прогнив,  чи  хто  воскрес?

Лисиця  й  лев  –  союзне  протиріччя,
Основа  ідеальних  тираній.
Там  пристрасті  скликаються  на  віче.

Олтар  твій  –  гріх,  володарю  земний.
Небесне  царство  не  відкриє  вічність
Для  тих,  кому  неправди  плід  смачний.

14.
Для  тих,  кому  неправди  плід  смачний,
Посади  не  дадуть  уже  в  едемі.
А  в  пеклі  є  давно  свої  чини,
Найбільший  лиходій  для  них  –  нікчема.

А  люди  –  це  шляхетні  дикуни,
Які  у  розум  ллють  первісну  темінь.
Радіє  лис,  що  лева  заманив
В  тенета  слави,  як  у  рабську  неміч.

Та,  мабуть,  псевдосвятість  –  більше  зло,
Ніж  всі  облуди  у  розкішних  шатах.
Без  щирості  написаний  псалом,

Ганебніший,  ніж  ниці  постулати.
Не  замаскує  ніч  гріховне  тло.
Найбільша  втіха  на  землі  –  це  влада.

МАГІСТРАЛ

Найбільша  втіха  на  землі  –  це  влада,
Бурхлива,  та  отруєна  ріка.
На  березі  гуде  безликий  натовп,
Не  осягне  величного  гріха.

Кому  отруту  цю  дано  пізнати,
В  того  безжальна,  хоч  міцна  рука.
Та  цар  земний  лише  земним  багатий,
Душа  у  нього  темна  і  тремка.

Блукає  у  морях  чужої  крові,
І  злочини  вчиняє  без  вини.
Із  гордістю  виходить  лев  на  лови.

Так  повелося  ще  із  давнини.
Небесних  див  незрозуміла  мова
Для  тих,  кому  неправди  плід  смачний.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447814
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.09.2013
автор: Лілія Ніколаєнко