Розділ 3. Здійснилося!
Бродила Люба зранку ще по скверу,
Купила пиріжечка до обіду,
Пройшла повз ресторанні тихо двері,
Побачила – з них хлопці вийшли слідом.
Казали щось на мові іноземній,
Сміялися, звертались до дівчини,
Спочатку хтіла слухать, та даремно,
Бо Люба іноземної не вчила.
І повз загін пройшовши іноземний,
Відчула: відділивсь від них зненацька
Один з чоловіків. У серці – щемно.
Хода його пришвидшилась юнацька.
Хоч точно знала: він іде за нею,
Ба навіть, рахувала його кроки,
Але не йшла скоріше по аллеї,
І красень наздогнав її високий.
І дихання вже поруч тепла муфта,
І він, немов з уяви фотографій:
«Mit dir, die wunderschone Gottin, durfte
Ich den ewigen Raum der Liebe schafien.»
В перекладі: «Прекрасна о богине,
Навіки міг би простір я Любові
З тобою сотворити». Героїня,
Німецьку ніби знаючи чудово,
В ту ж мить прошепотіла підсвідомо:
«Тобі допомагать завжди готова
В великім сотворінні». Незнайомець
Зі снів, вже наяву, пред нею знову:
На пів-бо голови за неї вищий,
Хлопчина кароокий був і русий,
І усмішка з усіх-бо найдобріша,
Щілинка між зубів – це Він буть мусив!
До Люби простягнув миттєво руки,
Себе не відчуваючи, прильнула, -
Неначе після довгої розлуки,
Мов знали одне одного в минулім.
У небі затремтіли всі планети
Від захвату вселенського масштабу:
Знайшлось віками згублене-бо «Де ти?»
Таке лише Любов зробить могла би.
О, скільки треба було сотворити
Подій, аби в обіймах цих зустрітись,
І скільки ще прокласти долі ниток?
Здійснилось! Віднайшлися все ж у світі!
Зустрілись Радомир і Любомила!
І хай вони забули вже минуле,
Та зроблять ще прекрасним і щасливим
Майбутнє їхні душі незаснулі.
На пляжі дивувалися всі люди:
Навіщо на пісочку молодята
Малюють план незнаної споруди,
В дискусію вступаючи завзято,
І були різномовними при цьому,
Та наче суть розмови розуміли.
Захоплені малюнком, без утоми,
Не знали Радомир і Любомила,
Напевно, і самі: проект помістя
Малюють на піску, що пред вінчанням
П'ять тисяч літ тому вони сумісно
Створили задля власного Кохання.
"Потрібен тут ставок, він буде круглим". -
Ділився Радомир на німців мові,
І круглу виривав в піску яругу,
"Не так, не врахував-бо ти умову:
Овал, здається, більше тут практичним", -
Негайно виправляла Любомила,
"Так, точно!" - Зміряв поглядом критичним, -
Ставок-овал - він, дійсно, більш умілий!" -
Мов щось згадавши, вигукнув щосили.
А ввечері пішли вони в хатину,
Ту саму, де спинилась Любомила,
І дозволу спитали в господині
У неї перед сном побути разом,
Дозволила бабуся. І дівчина
Всміхалась, засинаючи в екстазі,
А він її гамак качав повільно,
І проганявши гілочкою мошок,
Співав щось тихо-тихо він коханій,
Фіранку прочинила бабця трошки
І так на них дивилась до світання.
А зранку був накритий гарно столик,
На ньому з молоком виднівся глечик,
Ще коржики, записка від старої:
"Пішла у справах, ви ж вартуйте речі,
Два дні мене не буде, ви тим часом
В кімнаті поживіть моїй великій."
Поїхали закохані вже разом.
Куди? В віках їх рід покаже лики.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447724
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.09.2013
автор: Олександр Обрій