#3
Наступного дня вони домовились зустрітись у кав*ярні. Їх зустрічі були напрочуд дивними.Вона не давала свій номер телефону, він шукав її по соц мережах, але так і не зміг знайти.Вони просто домовлялись на якийсь час. Це зараз здається дивним, але ще років з п*ятнадять тому, так і було.
Він прийшов трохи раніше, знаючи, що вона завжди приходить вчасно. Зазвичай він сідав біля вікна, але сьогодні йшов дощ, дивитись на похмуре місто не хотілось зовсім і він нирнув у віддалений, але такий затишний куточок. Взяв меню і став чекати на неї.
У дверях показалась парасолька, а за нею випорхнула і вся Надія. Серед похмурих обличь всієї кав*ярні вона була промінцем світла. Здається, навіть при першій зустрічі вона так не світилась. Зустрівшись з ним поглядом, вона посміхнулась і йшла, трохи підстрибуючи — дитина і є дитина.
-Привіт, горець! - простягла вона руку так, як завжди здоровались чоловіки. Він потиснув у пів-сили зі сміхом.
-Чому горець? Ти загадала, що я житиму вічно?
-То скоріше не я, а твої батьки.
-Тобто?
-Це значення твого імені. - вона подивилась у вікно і раптом схвильовано додала . - Треба скоріше замовити каву!
-Чому скоріше? Думаєш тебе швидко вигонять?
-А раптом дощ закінчиться і я не встигну випити з ним кави?
Він не став сперечатися і підізвав молодого офіціанта. Коли запашна кава стояла на столику, а за вікном ще мирно лив дощ, вони знов продовжили розмову.
-То моє ім*я означає “горець”? Я не знав цього.
-Так, дослівно щось типу “той, що стоїть на горі”. Наступних віхідних їдемо в гори.
-Це ти мене так спитала? І що я там забув?
-Себе. Чом би ні, а раптом це знак. А якщо ти саме там відкриєш для себе щось важливе, вічне?
-Мене дивує твоя імпульсивність. Зазвичай так речі плануюються.
-Зазвичай такі речі просто відтягуються, а потім все одно вирішуються в останню хвилину. Життя таке коротке, не варто витрачати ті хвилини марно... Розкажи щось про себе.
-Що саме?
-Що на цей момент здається тобі найважливішим...
-Це таємниця.
-І як звуть цю таємницю?
-Не хочу про це.
-Взагалі-то я і питала не про це. Я питала про тебе.
-Про мене нема чого розказувати. Все, як у всіх. Можеш запитати щось, якщо хочеш.
Надя мовчки дивилась йому у вічі. Він не відводив погляд. Цьому його ще в дитинстві навчив тренер зі східних єдиноборств. Сила у погляді.
-Не тисни на мене. - засміялась вона. - що ти робиш, коли лишаєшся наодинці?
-Еее... Сучасний світ полегшив проблему самотності. Інтернет, ігри, фільми... в принципі я навіть люблю цей час.
-Ти тікаєш від себе. І брешеш собі... - з сумом подивилась вона у вікно.
-Ну-ну, продовжуй. Я слухаю.
-Ти не любиш самотність. - сказала вона і уважно подивилась Оресту у вічі. Він трохи смикнув головою, але очі не відвів — звичка відпрацьована роками. - Навіть боїшся її. Знаєш, що робить дитина, коли хоче сховатися від світу?
-Закриває обличчя руками?
-Так. А ти закриваєш очі своїми фільмами, іграшками, думками-примарами. Ти думаєш, що ховаєшся таким чином від себе, але твоє внутрішнє я тебе прекрасно бачить. І воно не відпустить тебе, як би ти не відвертався від нього. Воно буде стукати у твої сни, воно буде підривати твої фізичні сили, воно висушиватиме тебе емоційно, але точно не покине.
Він провів вказівним пальцем над верхньою губою і задумлено подивився на неї. По його реакції неможливо було зрозуміти: чи він згодний, чи взагалі не задумувався, чи вважає ці розмови за пусту маючню. Надія розуміла, зараз він міг просто сказати їй, щоб не забивала йому голову своєю духовністю і піти. І жити тим життям, де ніхто не намагається відкрити йому очі, бо так само заплющує їх — тільки чимось іншим — їжею, телевізором, алкоголем, гонитвою за модою, тощо... Вона нервувала всередині, але була непорушною зовні.
-Це просто ти — не така, як інші. - сказав він після короткої паузи. - Так всі живуть, Надю, і ніхто про таке не думає.
-А ти знаєш хто і про що думає? Ти знаєш, про що насправді мріють твої друзі, а не те, про що вони всім розказують? Хто від чого страждає? Хто про що молиться? І нарешті, хто ніби і живе спокійно, але все одно кожного дня відчуває, що щось не так? А ти знаєш, скільки зараз самогубств?
Він поклав ліву руку на правий кулак, і знов торкнувся губ. Здається, він щось думає, але який хід приймуть його думки — невідомо.Їх хотілось сказати ще багато — закидати його фактами, питаннями, навіть відкрити тему смерті і сенсу життя, але вона розуміла, що так їх розмова перетече в банальну філософію і ніхто не зробить жодних висновків. Це немов святковий стіл — їжі багатезно, а шлунку користі ніякої. Вона мовчки чекала на відповідь. Якщо він сам не захоче зрозуміти, вона бессильна.
-Не люблю, коли мене повчають.
-Я також.
-Ми схожі. - засміявся він.
-Хоч в дечому...
-Ти трохи права, але...
-Що тобі втрачати? Якщо не сподобається, ти завжди можеш врубити свої іграшки...
Дощ скінчився, Орест проводжав її додому промокшими вулицями. Калюжі відзеркалювали світ вечірних огнів, немов вони розбились на шматочки і світили знизу. Пахло дощем і дитинством, або першим побаченням... ці відчуття були справжні...Він вже давно не відчував нічого подібного. Якось само собою його рука доторкнулась її руки. Вона забрала руку.
-Давай домовимось одразу— ніякого кохання.
-Це несвідомо. Достатньо вже з мене кохань.
-Вірю, але про всяк випадок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447548
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.09.2013
автор: Юліанка Бойчук