Вона
Привіт ... Пишу тобі , навіть не знаючи твого імені. Пишу , щоб не зійти з розуму ... А може той лист взагалі адресований не мені? Але я повірю... Ні. Не тому, що я так романтична... А від безвиході та безсилля. Я померла... ні-ні , я жива фізично, але душею... Знаєш , мені здається в цьому житті ти повинен бути хоч комусь Ангелом. Хоча б собаці . А я просто зависла між небом і землею. Мене пам'ятають у цій країні тільки завдяки тому, що я щомісяця вношу квартплату та сплачую комунальні.
Це зручно - не жити... ще яка економія . У мене давно не вмикається світло... пішли вхід десятки свічок, які я раніше любила колекціонувати. Я б не запалювала і їх, але мені хочеться писати тобі вечорами. Я давно не відчуваю болю. Це зпочатку, він з'їдав мене... біль , ненависть , образа, страхи... знав би ти, як мене пожирали страхи. Кожен вечір... Правда іноді я навіть посміхалася, іноді від розчулення, іноді від веселих жартів, прочитаних на уривку газети , іноді плакала ... А зараз ні-чо -го. Порожнеча ... Ти єдиний , хто тримає мене тут. Все інше завдає мені болю ... Я вся ніби перетворилася на одну суцільну рану. І мені боляче від усього. Від поглядів людей, від розмов зі старими знайомими , від шушукання пліткарок - сусідок ... Я вже два місяці не виходила з дому . Хіба що вночі. Дивно, виявляється, у нас навіть дві « Ванілі » , але обидві я обходжу десятою дорогою, надто вже мерзенні спогади ...
Чесне слово , я вже не пам'ятаю як це - грітися під сонцем. Не розумію, чому йому так радіють. Та я б всі дні перетворила в ночі ... тихі ночі ... і тільки вітер з дощем перешіптувалися в них. Ось так я б прожила вічність ... Але я розумію, що це неможливо. Що потрібно чогось прагнути, щоб бути в суспільстві ... така ,як зараз , я навряд чи потрібна людству . Хіба що для пліток... так, для пліток я - підходящий об'єкт,що різко виділяється з цього чудного натовпу.
Це так дивно ... приручити самотність ... побратися з нею. Начебто іноді вона тебе і дратує , як шкідливий чоловік . Але ти з кожним днем закохуєшся в неї сильніше... мені здається , я більше ніколи не зможу вести колишнє життя. Я - черепашонка , яка знайшла загублений панцир. я живу вночі , я дихаю нею .
До перших ознак світанку я лежу, дивлячись на зірки . Ти знаєш скільки з ними пов'язано історій? Про богів і богинь , героїв, напівлюдей, міфічних тварин , царів і пастухів - однакових у своєму роді простих смертних. Я дивлюся на них і все думаю про їхні долі ... Вони теж люблять ніч ... бачиш , як світяться від щастя? я б так хотіла стати зірочкою. Першим ділом я б відшукала тебе ... я б світила тобі і моє життя мало б сенс. Хоч якийсь ...
Я принесла тобі нові листи. Під наше дерево.Наше дерево, під яким разом ми ніколи не сиділи. Але це наше дерево. Тільки наше. Неможливо! Ти знов був тут...твій лист... я так дорікаю собі, що не знайшла сил прийти сюди раніше!
Втім, знаєш. Ми ще так молоді... Попереду все життя і ми обов'язково зустрінемося . І якщо потрібно, я буду чекати тебе до сивого волосся .
Ні! Не так ... Я не можу приходити сюди щоночі , але ... якщо ти читаєш ці слова , то значить вже знаєш про історію Вероніки . Коли її сузір'я буде чітко видно на Зоряному небі , ми щоночі будемо приходити сюди , хоча б на годину ... А якщо ти мене не зустрінеш , то залиш свій лист , я обов'язково прочитаю його, я знайду тебе.
Цілую . Ти - мій персональний Ангел . Я щаслива ... Знову незаслужено ... але шалено щаслива.
Він.
Два місяці я ходив у визначене місце, у призначений час... Але мої очікування постійно виявлялися марними. Я зневірився... Мій лист все так само лежав на місці - ніким не піднятий, нікому не потрібний... Я вже вирішив, що Доля більше не зіштовхне нас... Хоча може навпаки якраз вона нам і заважала? Я перестав приходити...
Я більше нічого не чекав. Але, ти не повіриш! Я їхав трамваєм і абсолютно байдуже дивився у вікно. Як завжди слухав музику у плеєрі, до мене підсів якийсь занадто балакучий дідусь і я не знайшов нічого краще, ніж споглядати пейзаж... Нічого цікавого, але слухати про чиєсь життя не хотілось зовсім. Коли трамвай зупинився на черговій зупинці, я почув противний крик якоїсь поважної на вигляд тітки. Вона так верещала, що її було чутно навіть крізь мої навушники. Я повернув голову і побачив того самого чорного пса... Як ти його там назвала - Андерсон? Ця дурепа стояла від нього на далекій відстані, але кричала так, ніби він вже її покусав.
Стрімко, не лишаючи часу на роздуми, я підскочив і побіг за ним. Я біг так швидко, як міг, але сил забракло. Пес зник десь за поворотом вулиці. Я розізлився. Краще б взагалі не було цього дурноватого пса.
День був зіпсований. Я вже не встигав по справах. І просто йшов десь, куди дивились очі. Я не знаю, як я опинився в тому парку. За внутрішнім голосом? Я в таке не вірив раніше...
Вже звичним жестом я дістав свій лист з-під листя, потримав у руках... Вже хотів було покласти назад, але все так само підкоряючись якомусь внутрішньому пориву, вирішив перечитати ... І виявив на аркуші твій почерк! Ти була тут! Була! Усередині все буквально підстрибнуло від натовпу емоцій ... Серце шалено билося в грудях, коли я читав ... Я не дочекався ... Вочевидь, мені потрібно було проявити більше терпіння, ходити довше ... Але, на жаль.
Вдома я швидким поглядом пробігся по рядках ще раз. Волосся Вероніки ... Включив ноутбук, відкрив менеджер пакетів, знайшов Stellarium, встановив... Чекаючи закінчення установки, читав про наше (тепер наше) сузір'я... Запустив вже встановлений планетаріум, вибрав місце розташування, дату, час ... Виявилося, саме в цей місяць сузір'я навряд чи буде добре видно... Воно на самому краю небосхилу. Куди ж ти ховаєшся, Вероніка? Ти потрібна нам ... Втім, твоя відсутність нам не завадить, я сподіваюся. Знай, я буду приходити незалежно від того, як добре буде видно Волосся Вероніки на моєму небі. Навіть якщо воно гратиметься з нами в схованки, ховаючись за хмарками, я все одно приходитиму.
Чекаю на тебе. Ти не прийшла ... Чому ти не прийшла? Що сталося? Я місця собі не знаходив ... Чотири години я чекав ... Злився ... Зневірявся ... Я не знав, що думати. На душі було гидко. У ту ніч я так і не заснув. Перевертався, стискав зуби, стискав кулаки. Від злості. Від безсилля. Звичайно, можна було припустити, що тобі завадили якісь життєві обставини ... Форс-мажор який-небудь... Але це не могло ніяк вплинути на мої емоції. Я був у розпачі.
Але тепер я знаю, що в мене є свій Янгол. Я не вірю, я знаю. Все інше немає ніякого сенсу. Ми зустрінемося. Обов'язково. Залишилось потерпіти зовсім трохи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446344
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.08.2013
автор: Юліанка Бойчук