Захриплий голос старого дерев’яного стільця доповнював втомлену усмішку фарбованих стін. Фіранки метеликами кружляли у танку свого мережива, не помічаючи насуплені погляди віконець, які чомусь саме сьогодні мали похмурий настрій. Осінній день кволими, втомленими кроками прогулювався кімнатою, намагаючись обійняти пилинки, які ховалися від нього у шпаринах флегматичних меблів. Порухи кімнатних персонажів сповільнювалися теплими хвилями, що долинали з-за спин мережаних, місцями подірявлених фіранок. Стілець мовчазно сварився зі своєю гостею, яка пообіцявши незабаром зникнути, затишно вмостилася на його долонях. Ще одна обіцянка лишилася пустим звуком, який розчинився у подихах вітру. Розчарування…. Проте він був не єдиним, хто того ранку став жертвою примарних обіцянок.
Зіниці блідого, з ледь вловимим анемічним відтінком паперу ледь стримували солоні краплі, які руйнували греблі стриманості. Шалена втома вмостилася на його руках. Він спрагло чекав на закінчення одвічних тортур чужими словами, емоціями, болем, що застигли на обличчі. Мить звільнення від ланцюгів мовчання видавалася такою примарною та недосяжною.
“Сьогодні знову між нами відстань, кроки довжиною у тижні. За вікном починається перший листопад, змучене листя шукає свого притулку, втрачених друзів у вихорах вітру. А я шукаю тебе…. За вікном блукає тиха, закохана осінь, сповнена бажань та нездійснених мрій. Її самотній силует промайнув повз моє вікно. Шкода, але вона втрачає свої фарби, тонку межу печалі й радості, її очі сповнені гіркого суму. Усі свої усмішки, красу та вічний спокій вона поклала до його ніг. Усе лише для нього, Неба. Саме воно було тим таємничим злодієм осінньої душі. Витончена постать Осені мрійливо дивиться у височінь, бажаючи побачити такі до болю знайомі очі, які кожного разу видавалися щирішими. Щоразу її погляд сповнюється радістю, яка згодом зникає у найпотаємніших закутках закоханого серця і тиха, журлива печаль займає її місце. Душа Осені спокутує свою відстань шаленими зливами.”
“Ти відчуваєш цей підступний холод, який вперто проникає у кожну шпарину природи. Його гіпнотичний погляд, вишуканий шарм вводять в оману, зваблюючи білосніжними простирадлами, ковдрами. Однак ніхто не здогадується, яке морозне тепло їх очікує. Ця білосніжна пана Зима, яка не визнає заперечень та відмов. Один лиш погляд сковує тебе на довгі тижні, місяці. Можливо це якраз те, що мені потрібно? Поринути у сон, приспати шалені багряні потоки свого тіла, очікуючи на тебе?? Душа завмре, застигне у тенетах очікування твого ніжного погляду. Проте ти знову так далеко…..”
“Ти є на відстані подиху Весни. Її душа вдягається у шати зелених лугів, прикрашаючи довгі пасма кольоровими квітковими візерунками, розмальовує душу веселкою і плаче тихими дощами. Шукає ніжності у покинутих розтоплених душах снігових заметів. Кволі, тендітні мрії пролісків обережно простягали долоні теплу та світлу. Їх душі грілися під сонячними зайчиками, що стрибали на краплинах роси. Весна……Я так хочу жити її надіями, вірою!! Проте й вона не може скоротити відстань поміж нами. Її тендітні пальці не здатні розламати кайдани часу, зобов’язань, принципів та очікувань. Для неї це занадто складно. ”
“Ти так далеко…. Чому твої очі не відчувають мого подиху на щоці, чому закриваючись вони не чують мого дихання?! Чому!!! Спливають дні, змінюються настрої погоди. Вона сьогодні вередує, кривить уста, закриває вуха, не бажаючи слухати мене. Все навколо перетворюється на хаос почуттів, лишаючи по собі лиш згарища очікувань. Тепло попелу гріє лише землю, моя ж душа поволі вкривається інеєм чекання. Лиш невідомо скільки мені відведено часу, аби дістатися межі чекання. Шалене, пристрасне сонце голубить все навколо, цілує ніжними устами, лишаючи лиш ледь відчутні дотики уст. Проте твої уста мовчать, сповиті чеканням. Лишень закрий очі і відчуєш ніжний дотик моїх рук, які голублять твої поцілунки….. І знову ти далеко…І знову……. ”
Тихі сльози спадали на листки, які ховалися під долонями. Їх душі рвали на клапті зухвалу буденність, яка мовчки спостерігала за порухами тонкої руки, яка холерично вимальовувала слова на папері. Увесь кімнатний простір був глядачем її тріумфу. Лише неквапливі кроки, долинаючи з-за дверей порушували цю виставу.
- Ми прожили свої чотири пори очікування. Здолали місяці відстаней, що пролягли між нами і зрештою отримали право бути щасливими на відстані подиху. Скажи лише одне, чи згодна ти відчути щастя, усміхатися та спалити ці мости відстані? Ми прожили своє чекання!! Такі знайомі, рідні долоні огортали плечі тонкої постаті. Шалений вітер жбурнув помережені рядками листи у вікно, лишаючи за своєю спиною дві закохані усмішки, що отримали своє право на щастя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444931
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.08.2013
автор: філософ