Із очей світ напився багрянцем,
Все, кінець...Все, кінець мені, баста!
По повістці, не лишивши шансів,
Дужий "прапор" мене заграбастав.
Чом у мами немає невістки,
І дітей не кричать батальйони?
Про обов'язок чом прийшла звістка,
Як здоров'я - з биками загони?
Мов на шиї затягнуто вузол:
"Захищай батьківщину, солдате!"
- Я і поруч не був з боягузом,
Та від ко́го й кого́ захищати?
- Маячню ти, хлопчина, говориш!
Як кого?! - Рідні се́ла й державу!
Не дрімає-бо пильний наш ворог,
Раптом, гостре він випустить жало?
- Се́ла - ясно. А хто це - держава?
- Як це хто?! Вірні слуги Феміди,
Вповноважені, з чином і глави -
Входять всі у складну піраміду.
- А чи в армії служать ці хлопці?
- Звісно ні! В них же служба складніша, -
Для закону вони полководці,
Як життя нам спростить - їм видніше.
Мовби серце ножем полоснуло:
"Так, держава турботлива в мене!
За таку би поліз хоч під кулі,
Попід ревом зеніток шаленим!"
Але тут став приходить до тями,
І розсіявсь туман, наче казка:
Ворог ззовні сидить, чи між нами,
Лиш вдягнув доброчинності маску?
Обіцяє покращення завтра,
Та таємно клює нас, мов когут,
І зі злиднів розпалює ватру.
Знов питання: "Кого́ і від ко́го?"
Геть омани усі й переляки,
Хай хоч камені сипляться з неба!
Відкошу я, бо парубок "lucky",
Вільний птах - ну а більше й не треба.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444902
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.08.2013
автор: Олександр Обрій