От прожив собі – йди з Богом
в невідоме, чи до Бога.
Нащо знати це живим?
Підеш ти у лаврах слави,
Чи то підеш непомітно,
Позабудуть, мабуть, справи
Що найбільше імовірно –
Не відчує світ утрати.
А чи треба відчувати?
Відгомін вчорашніх днів
Оселився там, де жив.
А тепер тебе нема.
Залишив свої сліди,
Ось лише де ще є ти.
Та кому вони потрібні.
Ти живий – вони розквітлі.
Ну по тім немає змін,
Закінчився для них плин…
Так, пробудиш ти серця:
Вірш, мелодія, картина,
Та це тільки почуття, що в собі знайшла людина
інша. В неї вже своє життя,
Мрії власні, серця болі,
Повороти они долі.
І щораз новий клубок,
Висотає власну нитку,
І щораз новий клубок…
Розімкне дитина очі.
Свіжих вуст тепло цілунку
Знову вип'є чашу трунку.
Молодість знов постаріє,
Фотографія зітліє,
Місце всім є тільки раз.
Старість змусить нагадати,
Як життя потерло п’яти.
Все було блискучу мить.
Уявилося старому,
І тече сльоза по ньому,
Зморшками – борознами років.
2005 р.
© Дмитро Сич
Цікаво, що роздуми на вічні теми, які перетворилися на цей вірш, точилися в моїй сімнадцятирічній голові. Після дрібних виправлень вирішив, що не варто соромитися цієї ранньої поезії та доречно поділитися нею з вами.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444663
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.08.2013
автор: DIaMONd88