Від морозу німими руками
Він рядки окрикав на папір.
Ґрати різали світло ножами –
Перехрестями замкнутих дір.
Стіни карцеру тисли на скроні
В них зібгалися щільно думки.
Відбував він свій термін на зоні,
Де слова одягали в замки.
Та чому засудили людину?
За який неспокутний гріх?
Завинив, бо любив Україну.
Не любити Її не міг.
……………………………………………
Вистраждав, домучився і доніс тягар,
Проростився спиною у незрушний хрест.
І своєю жертвою викупив нам дар
Не дивитись боязко на тиранів перст.
Щоби не скрадалися, безкарно любили
Батьківщину, ту що він не долюбив.
Замовчав навіки… ні, не мовчать могили
З кілками-дев’ятками у тюрмі в Пермі.
……………………………………………
А він підглядав у вічко,
Шурхав радісно засув дверей.
Не таку тільки виробив звичку
Той невтомний партійний лакей.
Таборові дроти день і ніч
Все стеріг од зухвалих думок –
Заповзято кидав у піч
Свіжописані стоси книжок.
Скільки руки його до стіни
Завели-загубили душ?
Нині, певно, живе між людьми –
Криє плями кривавих калюж.
Морок змерк, та мовчить архів –
Заховались кати від помсти.
А от вірші пали-не-пали –
Рукописне не знищить короста.
21 грудня 2011 року
© Дмитро Сич
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444662
Рубрика: Присвячення
дата надходження 22.08.2013
автор: DIaMONd88