Пролісок (част. 5)

А  ви  бачили  як  помирають  нічні  ліхтарі  міста?  Я  бачив  і  не  раз.  Кожного  ранку  прямуючи  додому  я  спостерігав  це  дивне  явище.  Свідомо  розуміючи,  що  то  якийсь  дядько  просто  виключає  „рубильник”  ,  я  боровся  із  цим  розумінням  і  фантазував  на  тему  смерті  міських  ліхтарів.  Знав,  який  із  них  помиратиме  першим,  а  який  останнім.  Який  помиратиме  раптово,  а  який  повільно  і  з  муками,  приходитиме  до  свідомості  і  знову  відключатиметься  і  так  декілька  разів.  А  кому  краще,  ось  так  раптово  тому,  що  зліва,  чи  тому,  що  от  там  подалі,  біля  клену.  Дивно  все  це,  але  такі  думки  снували  в  голові  по  –  дорозі  додому,  додому  від  Неї,  додому  в  приглушений  депресивний  світ  давнього  холостяка,  який  вагається.  А  чи  боїться!  Ось  так  і  долаю  шлях  від  кохання  до  однокімнатного  суперпростору,  під  смерть  нічних,  міських  ліхтарів  і  беззвучну  „На  небі”  Океану  Ельзи.  Так  хочеться  іноді  гарно  співати,  не  так  як  Славко,  а  по  своєму  але  також  гарно,  надривно,  щоб  ці  ноти  видавала  не  тільки  душа,  але  і  неслухняні  голосові  зв’язки.  Але  я  не  вмію  співати,  тому  просто  прямую  від  Неї  під  музику  ОЕ.

Знаєте,  що  я  тепер  знаю  усіх  „жайворонків”  нашого  району.  По  дорозі  весь  час  зустрічаються  ті  ж  самі  люди.  Почав  з  ними  вітатися  і  розуміти,  хоча  раніше,  це  мені  було  незрозуміло,  чому  вони  просинаються  так  рано.  Тому,  що  місто  зовсім  інше,  інше  настільки,  що  просто  не  віриться,  що  це  одне  й  те  ж  саме,  західноукраїнське,  суперпровінційне  місто,  а  якесь  інше  тихе  -  тихе  курортне  містечко  ЮБК.  І  люди  вранці  інші,  привітніші,  добріші,  спокійні  і  повні  сили  і  бадьорості  до  нових  справ  і  звершень.  От  і  Людмила  Євгенівна  вивела  на  ранковий  моціон  свого  пікенеса,  гонорового  і  самостійного...

Ранок  це  чудова  пора,  але  сумна  від  розставання,  хай  недовгого  та  все  ж.

А  прийшовши  у  свій  однокімнатний  прихисток,  мій  ноут  отримує  повну  інформацію  про  пережите.  Тут  тобі  і  емоції,  любов,  секс,  спроби  зрозуміти  жінку  (не  вдасться  ніколи  зрозуміти  жінку!!!)  у  вигляді  віршів.  Пишу,  бо  пишеться.  Пишу  бо,  не  співається.  Пишу  і  буду  писати  вірші.  Їй  буду  писати,  напевне,  буду!  Писатиму  щиро!  Писатиму  правдиво  і  відверто!  Бо  кохаю,  впевнено  кохаю  і  вірю  в  кохання!

Я  впевнено  закоханий!  А  вона  щаслива?

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444601
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.08.2013
автор: Андрій Толіч