Чого мовчиш тепер, Руслане?
Хіба нема чого мені сказати?
Я знала, що ця мить колись настане.
Чого стоїш? Тікай щосили у свої Карпати.
Я у степах своїх губитимусь і далі,
Робитиму вінки із чебрецю і м’яти,
Скидатиму весь одяг і сандалі,
І буду, ніби навіжена, в полі танцювати.
Ти не сумуй, Руслане, не криви губами,
Бо потяги іржаві вже не можуть зачекати,
Я обіцяю, я прийду до тебе з снами
І лише там «коханим» буду називати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441571
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.08.2013
автор: Яна Янчік