Він
Привіт, мій сонячний промінчик...
Я знаю, що ти особлива. Ти ж не зневірилась у коханні, справді?
Просто деякі люди мені часом здаються такими кумедними ... І в той же час дурними. Зі своїми безглуздими судженнями про життя, кохання, сім'ю ... Ось говорив вчора зі знайомою ... Вона стверджує, що немає того, що варто б називати любов'ю ... Що є тільки секс і побут. Нічого більше. Так вона сказала. Що ж, вона старша ... Можливо, має якесь право судити з висоти прожитих років. Каже, була колись такий же наївною дурепою. А я не вірю. Я просто не вірю їй. Вона всього-навсього ніколи не любила. По-справжньому - ніколи. Для неї спочатку і існували тільки ці дві речі. Секс і побут. І мені, мабуть, тому навіть трохи шкода її. Я не знаю, просто не уявляю, як можна так прожити життя. Просто без любові. Так, так простіше, думаю. Так набагато простіше. Але в чому сенс такого життя? Мені складно зрозуміти. Все таки мені ближча думка про те, що тільки в боротьбі і є сенс ... Боротьбі з собою. З лінню. З тваринами інстинктами. З шаблонним суспільством. Щоб бути вище цього, і приймати рішення самостійно, незалежно від суспільства і швидкоплинних бажань. Тільки тоді відчуваєш себе Людиною. Ні, я не настільки сильний, щоб не піддаватися спокусам, але я хоча б намагаюся протистояти їм ... У міру своїх деколи зникаючих сил.
Ось і сьогодні в кіно мені було складно не звернути уваги на більш ніж симпатичну дівчину, яка ніби навмисне постійно оберталася в мою сторону, поки не почався фільм. Складно описати свої емоції в такі моменти ... Коли складно відірвати погляд від ніби гіпнотизуючого чорного волосся ... І в той же час відсмикнути його, як тільки вона вирішить знову обернутися, швидкоплинно все ж вихоплюючи її обличчя. Коли здається, що в цей момент вже любиш її ... І в той же час ненавидиш, знаючи, що насправді це не так. Чергова обманка ...Пуста картинка, котрих мільйони. Та в неї навіть очі пусті...і розуміючи це, все одно щось тваринне посміхається тобі і каже: " а хіба обов*язково любити, щоб лягати разом?"... На щастя, незабаром почався фільм, і мені вдалося відволіктися на те, що відбувається на екрані. Але було очевидно, що сьогоднішня «лікувальна процедура» не зовсім вдалася. Очевидно, мене чекала чергова безсонна ніч ... Повна спогадів, роздумів ... Бути може - болі ... Квиток в моє особисте Пекло ... Так, без любові простіше. Все могло б бути набагато простіше. Але ...
За попередні дві доби я проспав, бути може, трохи більше 4-х годин ... Тому що я просто не можу залишитися наодинці з собою. Зі своїми думками. Зі своїм болем ... Я просто змушений топити його в чім-небудь. У випадкових інтернет-знайомствах. В іграх. У роботі. Аби тільки вимотати свій організм до такої міри, щоб перед сном у мене не залишилося часу думати ... Але ось ці страхітливі дві доби, наповнені раптово спливом нового болю, нарешті пройшли ... Я відключився, щось читаючи (вже навіть не пам'ятаю що), і нарешті Морфей зробив свою справу ... Гострі щупальця відчаю знову відступили ... І життя триває.
Я живий. Просто живий. І усмішка, навіяна завзятою українською групою і яскравими променями тільки зійшло, знову торкнулася моїх губ ... Все таки музика - великий винахід людства ... І що цікаво, для кожного вона своя ...
Я знаю, що десь ти все-таки існуєш ... Не знаю, напевно, ми все ж навряд чи створені саме один для одного. Але ми існуємо, щоб зустрітися. Це не повинна робити за нас Доля. Ми самі повинні. Все в наших руках. І прямо зараз, де б ти не була - я бажаю тобі щастя. Будь щаслива, чуєш? Зі мною, без мене - не має значення. Я посилаю промінчики цього щастя тобі, і коли-небудь, думаю, я прийду по їх сліду ..
Вона
Привіт щоденничок... Дивно, що ти мені вже рідніший, навіть від мого коханого...
У неділю ми ходили з Елькою в кіно ... Якийсь популярний, начебто, фільм. Мені було абсолютно все одно, я так і не змогла відволіктися. Елька тим часом більше спостерігала нема за фільмом, а за глядачами. Вона, як зазвичай, не може просто сходити в кіно і ні з ким не познайомитися. Хоча сьогодні їй щось не фартануло. Так смішно було дивитися, як вона стріляє чорними очими, з густими віями, струшує тисячний раз волоссям і грає з блискавкою на декольте, щоб справити враження на якогось хлопця. До речі, її жертву я не розгледіла, але як сказала Еля - він або гей, або імпотент, або дебіл - інші б звичайно ж не встояли. Мій варіант про те, що у людини просто може бути дівчина - її не переконав. Вона звичайно ж роздобуде будь-якого ... їй, напевно, можна так говорити. Вона красуня ... яскрава брюнетка, цілими днями на фітнесі, стежить за модою. Не те що я, звичайнісінька сіра миша, пухка, з вічними проблемними зонами, невиразними каштановим волоссям, що не достіють навіть плечей – мільйон таких, у натовпі побачиш і одразу забудеш, мов і не було…
Весь тиждень він не дзвонив, а в п'ятницю не витримала цієї тяжливо-жахливої туги і набрала Його. Скинув ... Як так? Чому? За що? Чим я заслужила таку любов? - Відразу пронісся рій думок у голові. Подруги не допомагають, люди дратують, на жаль, хоча раніше все було по-іншому. Раніше ... Але тепер моє життя розділилося на до і після .. Вихід один - нічна прогулянка під ліхтарями ... в аптеку за антидепресантами. Раніше думала, що їх п'ють тільки слабкі люди. Що ж, я слабка, мені все одно.
Я дивилася на всіх цих людей ... і ненавиділа ... Я не знаю за що. Чесно. Ненавиділа всіх до одного. З порожніми обличчями, з ідіотськи щасливими, із закоханими, із задумливими ... неважливо - всіх до одного. Ви плакали від ненависті до всього? Ну тоді, напевно, ви мене зрозумієте.
Боже, я ж раніше так любила прогулюватися парком увечері, під світом зірок і ліхтарів, мені так подобалися всі ці люди - різні, незвичайні, що метушаться або так само мирно насолоджуються вечором, діти на роликах, закохані пари, такі милі старички ... Що зі мною, Боже? Що зробила твоя любов зі мною? Навіщо я бачу їх такими огидними, порожніми, безглуздими?
І знову сльози ... Знаєш за що я люблю великі міста? Тут в принципі всім однаково один на одного. Ти можеш робити все, що завгодно, до тебе немає нікому діла, як і тобі до почуттів інших ...
Хтось сильно смикнув мою сумку ... Злодій.
Розвернувшись, я побачила свого Андерсона. Це точно був він! Він засунув половину моєї сумочки собі в пащу і тягнув на себе.
«Дурненький, знайшов час грати! А я ж тебе шукала ... Ходімо швидше додому, тільки віддай мені сумку ... »- але у відповідь мені він якось озлоблено прогарчав, я розгубилася, а він, скориставшись моментом, вирвав сумку з моїх рук і втік.
Таблетки ... там залишилися таблетки ... А навіщо я взагалі їх купила? Невже я б не впоралася без них? Ось ідіотка. Зате я знову доторкнулася до чуда .. Або скоріше воно до мене. Посміхнувшись я кинула монетку якомусь дідечку, що грав на гітарі і співав пісню Розенбаума, вже ставшую класикою «любить - так любить, гулять – так гулять… летать – так летать..». Він підморгнув мені у відповідь і на серці знову стало так добре ... Так як я жила без цього почуття?
«Спасибі, Боже ...» - прошепотіла я, крадькома поглянувши на небо. Як би не було, головне, що я відчуваю давно втрачені сили ... Я повернулася ... І більше не збираюся повертатися в цей кошмарний світ депресивного пекла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441039
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.08.2013
автор: Юліанка Бойчук