Зрозуміти, пробачити – мріяв, але не міг.
Як забути плювок у обличчя: «У мене інший!».
Знову сниться, як їй волосся вкриває сніг,
Як дивилася в небо, угору долоні звівши.
Так поволі зійшла сила розуму нанівець.
Він ще й досі їй вірить: «Кохала, мовчіть, кохала!».
І хоч холодно в серці та пам’ять і біль живе,
Але просто пробачити, цього чомусь замало.
Коли стріне щасливу, як з ним у минулі дні,
То відпустить назавжди, навіщо дарма хворіти.
Та наснилися очі – без сліз, лиш, як дим, сумні…
Захотілося, знов, в непробаченні власнім жити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440252
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.07.2013
автор: Любов Чернуха