"Доля ніколи не помиляється, це людина доволі часто розуміє її знаки неправильно, або просто не помічає".
Він
Я втомився.
У мене криза скрізь.
У усіх сферах життя...
Вже скільки разів я чув, що в житті все дуже просто - треба розглядати його по шматочках - і обов'язково десь повинно бути добре. А там просто відштовхнутися - і вперед... Ну зрозуміло... Знаєш, я по-справжньому ненавиджу себе.
Я розглянув своє життя. Я розклав його по поличках родина/дружба/стосунки/творчість. І ще багато всього. Не важливо. За що б я не взявся, скрізь мене чекають одні лише невдачі. Немає жодної людини, жодного заняття, в якому я б знайшов себе. А ще я настільки слабкий, що не можу довести жодної справи до кінця. І усі ці справи немов висять на мені додатковим вантажем, ще раз доводячи, який я невдаха, і притискаючи мене до землі.
Ти, швидше за все, думаєш, що чоловіки не повинні плакати. Ну і правильно. Я не плачу... Я вию. Як загнаний вовк, розрадою якому служить лише місячне світло. І моє світло - це Ти...
Дивно, але у мене останнім часом іноді трапляються просвіти. Хоча напевно, я сам собі все придумую. І я ненавиджу себе за це. Навіщо це придумувати? Усі живуть реальним життям, а що я? Окрім тебе у мене нікого немає. Але і тебе НЕМАЄ. Я упевнений на сто відсотків, що ніякої Тебе немає. Я - шизофренік, мабуть. Але пофіг, мені зараз потрібно хоч комусь виговоритися, а папір, як то кажуть, все стерпе.
А якщо Ти є... Я тебе ненавиджу. Де ти, коли мені так погано? Якщо ти одна з тих, з ким я намагався побудувати стосунки, то чому ти зробила мені так боляче і навіщо ти мені тепер потрібна? ...Потрібна. Звичайно, потрібна. Це немислимо.
Невизначеність і нерішучість - це дві найстрашніші речі, які можуть бути. Наш найголовніший страх - не сама смерть, а то, що там потім і чи буде це потім? Але і за життя, невизначеність сковує тебе, а нерішучість завдає остаточного удару. Я більше не хочу невизначеності. І тому залишаю лист тут... Під багаторічним шаром листя і гілок в лісі неподалік...
Тут я вирішив поховати усе своє минуле. Свої думки і невдачі. І навіть думки про тебе.
Ти давала мені надію, але я не можу сподіватися на щось вічно. Це лише відбирає мої сили.
Пробач.
Вона.
Привіт, мій новенький щоденник!
Я така щаслива, що навіть не можу описати свій стан словами. Нарешті я зустріла Його. Виявилось, відшукати його з тисячі - простіше простого. Я написала всього декілька листів і нарешті доля звела нас. Чорний пес не даремно з'явився в моєму житті - до друга. Хоча я не відразу зрозуміла, що до чого, але життя все розставило по своїх місцях.
Смішно, але пес вже тоді відчув цей таємничий зв'язок між мною і моїм героєм, і напевно, приревнував навіть. До речі, коли мій чорний друг втік від мене, я все-таки спробувала його відшукати. Схопивши нашийник, я вибігла з дому і довго тинялася довколишніми вулицями, але його ніде не було. Зневірившись у пошуках, я сіла на лавку в скверику біля нашого будинку і поставивши лікті на коліна, закрила обличчя долонями. З боку здавалося, що я плачу, але я не плакала, просто втомилася і засмутилася. Нашийник з логотипом "MU" залишився лежати поруч.
-Так-так... Ну я теж в шоці від останньої гри "Манчестера", але не можна ж так убиватися! - почувся поруч чийсь упевнений голос з нотками глузливості.
-Це не моє, це собаки. - почала щось сплутано пояснювати я, і піднявши голову побачила того самого хлопця, з яким зустрічалася вдень.
-Знов ти?! - із здивуванням вигукнув він. І додав вже із сміхом. - а нашийник навіщо зняла? Вдалося зірватися з поводка?
-Не боїшся поруч стояти, а то хіба мало отримав?
-А ти чого така безстрашна? Собаки біля тебе вже немає, якщо ти не помітила.
І понеслося. Слово за слово. Він приголомшливий. У нього таке почуття гумору, пронизливий погляд, сліпуча посмішка, з ним добре і спокійно, як ні з ким, я нібито за стіною, з перших хвилин я зрозуміла, що йому можна довіряти, він - особливий, він -добрий. і я навіть вибачилася потім, що накричала на нього. І до речі, він насправді фанат "Манчестера". Це неймовірно!
Про собаку я йому розповіла, він посміхнувся, правда він не вірить в долю, але моя розповідь йому сподобалася. Я вирішила назвати цього пса Андерсоном. Адже саме він сторив для нас цю дивну казку. Такий собі пес-чарівник, що розтанув у повітрі. Мій персональний Андерсон. Він глузує з мене і називає казкаркою. А я називаю його своїм героєм. Тому що він най-найкращий, герой. Такий, як я і думала. А люди говорять, що мріяти шкідливо.
Ми бачимося по вихідних, в інші дні він дуже зайнятий, правда іноді базікаємо по телефону, але не дуже часто - він не любить телефонні розмови, тому що невербальне спілкування дає значно більше інформації, та і взагалі - це лише втрата часу, адже нічого особливо важливого не сталося, а про все ми встигнемо наговоритися при зустрічі. Якщо чесно, я зовсім не розділяю його думку, я навіть рада була б чути його сопіння в трубці, не кажучи вже про голос, але з іншого боку, він правий, всього повинно бути в міру. хоча для мене цей захід тяжкий.
Я притягнула його у свою улюблену кав'ярню, правда він незмінно замовляє чай, а він мене - на футбол, хоча я досі не розібралася з правилами гри і вболіваю за тих, у кого форма красивіша. А ще ми слухаємо різну музику і дивимося різні фільми, і книги він не любить, а я обожнюю читати, зате він чудово малює, і я із задоволенням дивлюся на його творіння - це справжні шедеври. Все-таки здорово, що ми такі різні! Я тепер можу поглянути на світ іншими очима.
Хоча я не завжди його розумію. Він якийсь закритий, таємничий іноді. Але це тільки доводить, що він особливий. Я приймаю його усього, з його безглуздою дратівливістю, з його загадками, з його "пробач, я найближчі дні буду дуже зайнятий, наберу, як звільнюся". - це найважче, але я його приймаю...
тому що він - це подарунок долі..
і я берегтиму його не дивлячись ні на що. ми пройдемо цей шлях до кінця...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439926
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.07.2013
автор: Юліанка Бойчук