Вода (проза)

Я  заплющила  очі.  
Це  таке  відчуття!  Тобі  ніколи  не  уявити.  Весь  світ-  лише  твій.  Стояти  посеред  вулиці  і  не  боятися,  що  зіб'є  машина.  Ходити  по  кафешках,  музеях,  квартирах.  І  знати,  що  кожі  двері  будуть  відчиненими.  Що  ніхто  тебе  не  виштовхає  і  не  покарає.  Бо  у  світі  більше  не  було  людей.  Лише  одна  я.  Як  я  тут  опинилась?  А  хіба  це  важливо?  Під  сонячним  небом,  посеред  велетенського  житлового  масиву,  в  оточенні  сотень  тисяч  сонячних  зайчиків  знаходилась  остання  жителька  цієї  планети.  Але  прийшли  хмари  і  почався  дощ,  що  затопив  все  місто.  Рівень  води  піднімався  і  піднімався,  доки  не  накрив  найвищі  будинки.  Дивно  бачити  звичні  вулички  під  водою!  Хтось  стиснув  моє  горло  в  грубих  долонях.  Ти  кричав:  "Дихай!"  А  я  не  могла  дихати.  І  знову  крик  розірвав  навколишній  простір,  відбився  ехом  від  сплетіння  моєї  свідомості.  "Дихай!"  Це  ж  так  просто.  Втягнути  в  себе  повітря.  Але  ж  я  в  воді!  Треба  гребти  руками,  випливти  на  поверхню.  Кілька  рухів.  Провальна  затія:  я  навпаки  впала  ще  глибше.  Чи  це  рівень  води  піднявся?  "Дихай!"  О,  як  ти  вже  дістав.  Не  можу  я  дихати,  НЕ  МОЖУ!  А  ти  впертий.  Не  здаєшся,  хоч  я  тебе  і  не  бачу.  А,  он  ти  де.  Несподівано  так  опинився  в  каламутній  воді.  Зовсім  поряд.  Але  це  вже  не  було  важливо.  Бо  перед  очима  попливли  різнобарвні  кола.  Образи  з  підсвідомості.  Дивні  звуки,  схожі  на  безперервне  пищання.  Ну  от  і  все,  мабуть.  Раптово,  відчуваю,  як  твої  теплі  губи  торкаються  моїх.  Ти  видихаєш  залишки  повітря  в  мене.  Втягую  все,  до  решти.  Так  багато!  Не  дивно,  що  ти  кричав  так  довго!  З  високого  неба  десь  там,  над  товщею  води,  б'є  блискавка.  Синій  розряд  прошиває  наскрізь,  я  здригаюся.  Ще  раз.  І  ще.  Закриваю  очі,  не  витримуючи  яскравих  спалахів  навколо.  Втягую  воду.  Якщо  помирати,  то  пошвидше.  А  нею,  виявляється,  можна  дихати.  Відчуваю,  що  мої  сили  зростають,  відштовхуюсь  від  тебе  ногами  і  вистрибую  з  океану.  Не  втримавшись  на  ногах,  падаю.  "Тихо,  тихо!  Не  вставай.  Тепер  все  буде  добре,"-  звертається  до  мене  лагідний  жіночий  голос.  "От  бачите,  витягли!  Я  ж  казав  продовжувати  реанімацію,"-  ще  одне  джерело  шуму  розірвало  мої  барабанні  перетинки,  що  так  звикли  до  тиші.  "Де  він?"-  це  вже  я  пробую  щось  сказати.  Правда,  виходить  одне  хрипіння.  "Що?  Повтори  повільніше,"-  хтось  таки  звернув  на  мене  увагу.  
-  Де.  Він.  Де  він?
-  Ти  про  того  хлопця,  що  вів  машину?  -  я  уявлення  не  мала,  про  яку  машину  вона  говорить.  Але  інтуїція  підказувала,  що  моя  співрозмовниця  права.
-  Так.  З  ним  все  добре?
-  Він  помер  хвилину  тому.  Мені  дуже  шкода.
Сльози  потекли  по  обличчю.  І  я  відкрила  очі.

адреса: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439422
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.07.2013
автор: fire_maroder