Влас Дмитрук сидів у кріслі та задумано тримався обома руками за голову. І смикнув же чорт за язика, коли не треба. Тоді, коли він разом із своєю організацією «Футур» подав до міськради пропозицію присвоїти Ісусу Христу звання почесного громадянина міста, думалося, що це все нікуди далеко не зайде, що це все скінчиться, як жарт, як один із піар-методів, як насмішка над громадянами. Але не так склалося…
Голова Міськради, Роман Миколаєнко, виявився людиною теж із почуттям гумору. І віддав звання не скульптору, не керівнику підприємства транспорту, а таки Сину Божому, який фактично в місті ніколи і не бував, оскільки воно з’явилося аж через добру тисячу років після подій, через які ми відмічаємо Великдень.
— Холєра! — вже вкотре вдарив рукою по столу Влас і закусив губу.
Проблема була навіть не в тому, що звання таки віддали Ісусу. Проблема була в інакшому. Близилося свято з різноманітними культурно-масовими заходами, а по правилам почесних громадян прийнято персонально запрошувати на такі події. І дана місія була поручена саме Власу. Мовляв, ви хотіли такого почесного громадянина – маєте. А оскільки так боролися за цю особу, то, певне, маєте з ним якийсь контакт. Так що ви і зв’язуйтесь…
Зрозуміло, що ніяких зв’язків з такими особами ні у Власа, ні у когось із його знайомих, чи навіть членів партії не було, бо і не мало б.
Гугл на таке запитання не дав жодної нормальної відповіді.
— Молися! – з гигиканням порадив якийсь із приятелів. – Або до церкви. Може, там знають маршрут.
Робити нічого – і Дмитрук таки пішов. Як справжній затятий комуніст, в церкві до цього він не був. А, може, й був, але то було так давно, що вже й забулося. Зайшовши у двір церкви та звівши погляд на здоровенні куполи, він подумав:
«М-да… Це ж скільки грошей витратили намарне. Я б краще машину собі купив… Або дім десь на березі озера. При совєтах таких би розкуркулили та переплавили б ото все.»
Поки голова «Футуру» стояв і розмірковував, на подвір’ї з’явився священик та направився практично у напрямку Власа.
— Послухайте, товаришу! – вигукнув він і швидким ходом підійшов. – В мене до вас є запитання?
Священик спинився і здивовано поглянув на Дмитрука. Та той не зважав і продовжував свою мову:
— Як передати звістку Ісусу Христу? Розумієте, дуже треба.
— Молися, сину мій, – пролунала після паузи відповідь. – Господь всіх почує.
— Ага… – ні в сих, ні в тих кивнув Влас.
— Ти що, комуніст?
— Так. А що, дуже видно?
— По людині завжди все добре видно. Це не ти часом з тих, що Ісусу звання почесного громадянина міста присвоїли?
— З тих, – мовив Влас.
— Зрозуміло, – всміхнувся батюшка та зайшов до будівлі.
Дмитрук все ще стояв та думав.
«Молитися. Треба помолитися… А як? А де? Я ж не вмію. Я ж ніколи такого не робив. Та і зрештою, що буде, як побачать наші? То ж засміють.»
«Лиш би зараз хто не побачив…» – промайнула запізніла думка в голові.
Влас підняв комір, натягнув сильніше картуза і, вийшовши на вулицю, швиденько закрокував у напрямку дому.
Наступного ранку на полицях половини кіосків міста лежала газета з фото Дмитрука біля церкви та заголовком «Язик і до церкви доведе».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439315
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.07.2013
автор: William Mirovich