Малі сирітки ждуть своїх батьків,
І дивляться в віконце щогодини,
Чому ж так мало справжніх матерів,
Що певно і померли б для дитини.
Їх недостатньо,з серцем запальним,
Що гори,мости все б перевернули,
Що настроєм привітним,весняним,
Дитяткові б усмішку повернули.
Любили б,обнімали кожен день,
Співали б наніч тиху колискову,
Навчають ще не співаних пісень,
Та й мову солов'їну,барвінкову.
Вони неначе місяць серед зір,
Так само між людей матуся світись,
Душа така біленька мов папір,
І не дай Боже хтось її пригнітить.
Буває так, що й тата вже нема,
І діти бережуть свою матусю,
Сини ридають й дочки зокрема,
Волають,тату,тАточку,татусю.
А інколи той тато п'є чомусь,
Він собі днями,вечорами пропадає
Наставником для них стає дідусь,
Неначе лебідь діточок малих плекає.
Любіть батьків,що вас оберігають,
Бо можете їх втратити за мить,
Якщо вас щось болить- вони вже знають ,
Неначе в серці щось гучне дзвенить.
Нам просто треба усвідомити напевно,
Що декому б свою матусю обнімати,
І в темряві собі щоночі плачуть ревно,
Не можуть в тата на животику дрімати.
© Коля Януш
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438701
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.07.2013
автор: Коля Януш