_______________________________
9________________________________
Ранок не приніс нічого гарного. 13 – 00 прийшла Анжела і скажено волала, мовляв, куди я вчора пропала, чим я взагалі думаю. Ну, все це закінчилось тим, що ми посьорбали вчорашнього супчику. Розпили пляшку пива. Трохи покурили і розійшлись. Кожен зі своїм головним болем, фізичним та по роботі. Дивно, але саме зараз настав час сумлінної праці. Не все коту масляна, бувають і просто трудові будні. Потрібно і обов’язки виконувати. Тож, 4 години за ноутбуком. І нова презентація готова. Так, з таким головним болем як вона не стала фільмом жахів, щось на зразок «Крику». Бо боліло все. Ніби тіло прагнуло помсти за вчорашню забаву. А вона видалась на славу. Чесно, не сильно люблю клуби. Але іноді й там буває весело. Ось саме такий вечір видався вчора.
На годиннику була 7ма вечора. Періодично вдивляюсь в телефон. Щоб пояснити цей потяг до простого агрегату, потрібно розуміти, що чекаю. Чекаю дзвінка від Антона. Самій вже стає соромно за вранішній вигляд. Так, перегнула палицю, мабуть. Скільки раз говорила собі, не телефонувати нікому у нетверезому стані. І, майже, завжди не дотримувалась. А тепер, просто згорала від нетерпіння просто почути його голос. Навіть несхвалення і дорікання. Але все марно. На повторі улюблена пісня, що колись була нашою. Мабуть, у кожної пари є така. Просто мелодія, при появі якої виринають всі спогади. Як кадри зі старого кіно, пробігають повз. Мурашки бігають по шкірі. Серце витьохкує наче соловей. У нас це була пісня гурту С.К.А.Й «Тебе це може вбити». Може, не надто романтично. Але саме вона нагадувала про минулі звитяги. Про тепло. Щирість. Романтику. Перші кроки назустріч слову «ми». Так смішно спершу. Не зручно. Зате потім так звикаєш до цього «МИ» що вже не ріже слух, а нагадує, що завжди поруч є стіна, що прихистить, людина, що, немов ангел – охоронець, проведе далі. І так хочеться, щоб казка не закінчувалась. Колись саме під цю пісню він зробив мені пропозицію зустрічатись. При всіх. На дискотеці. Купа очей, що дивляться на твою реакцію. А ти серед всіх бачиш тільки його очі. І лунає ця мелодія. «Трохи більше ніж навхрест, зав’язались вузелки, і не розірвати. І не розв’язати …доторкнутись до зіниць. Я на вік в тобі застиг…» Мабуть, ніколи не забуду саме цих слів і цього враження польоту над всіма, просто відчуваєш безмежну окриленість і також сльози самі по собі виринають… Потім поцілунок. Всі навколо аплодують. А грає все та пісня. І не можна просто відірватись один від одного. Малі, дурні, але щирі обійми…Дякую цьому першому і справжньому коханню за відчуття космосу, невагомості на Землі, за те, що навчив дихати, за тепло, добро і ласку, за посмішку на обличчі, за квіткові оранжереї вдома…за почуття вседозволеності…за все…за те що просто воно було. За те, що навчив кохати і відчувати себе коханою…
Був би він зараз поряд. То, до біса ці принципи. Не довго я б лишилась крижаною королевою. Я ж жінка врешті – решт. А не морозильна камера. На довго режим «сніжинки» не вмикається. Так, це все емоції. А в житті простіше виставити щит та колючки. І залишитись неприступною. Щоб ніщо не зруйнувало ту гармонію, що роками створювалась. Мені й самій добре. Для чого щось намагатись змінити? У відносинах не дають гарантії. Типу, не вийшло – просто поверніть товар у зазначений строк і вам замінять його на ідентичний або дадуть компенсацію. Все складніше. Тобто, простіше все залишити, як є, ніж намагатись щось побудувати нове, бо можна і зруйнувати все вщент.
Але телефон мовчав. Він був не підвладним моїм внутрішнім благанням. Чи дослухався до голосу розуму? Коротше, не реагував на мене взагалі. Ну, що ж, значить будемо писати сценарій. Поринемо в той світ, що створюємо самі. І там все буде точно так, як бажаєш. Як відчуваєш. По сценарію. Тож сьогодні пророкуємо щось сумне на кшталт того, що вона його чекала 2 роки, доки він був на заробітках, терпляче переписувалась та просто знала, що вони будуть разом. Тут не зашкодить закинути всякої мелодрамності, типу, листів кохання та переписок, що доведуть до сліз. Він там зрадив їй. Ну просто так, щоб додати перчинку в цей цукровий згусток любові. Потім – довго каявся. Подзвонив до неї. Вона відчувала, що щось не так. Щось змінилось. Щось сталось не так, як гадалось, але змовчала. Тільки запитала: все гаразд? Він, зціпивши зуби, відповів: Так. Тоді вона задала ще одне питання: Ти точно не маєш мені нічого розповісти? Звідки вона знає? – картав себе він. Але холодно відповів: ні. Вона не повірила. Якесь інтуїтивне почуття говорило щось зворотнє. Потім, ще трошки почекавши, вона зрозуміла, що він більше її не кохає. Все змінилось. Розмови стали короткі. Сухі. Холодні. Це її і злякало. Вона вирішила почати життя заново. Знайшла не коханого, а просто того, щоб був би поряд. А колишній, всього лиш не насмілився сказати правду. Він просто не хотів так. Хотів бачити її очі, і все пояснити, потопаючи в них. Просто тримаючи її за руку. Щоб вона зрозуміла. Коли дізнався, що вона виходить заміж зрозумів, що все зруйнував сам. Примчав додому. Вирвав її з дому, стояв пів ночі на колінах і молив пробачення. Пояснював. Вибачався. Цілував. Вона стояла. Мовчазна та тиха. Але за всім пильно спостерігав майбутній суджений, що просто не витримав цієї сцени. Не наважився вислухати її відповідь. Вийшов надвір та пальнув з рушниці. Але постріл неочікувано змінив траєкторію. І замість того, щоб вбити конкурента, жертвою стала вона. Що просто не дісталась нікому.
Ранок. Світанок. На вулиці 3 тіла. Що просто поряд. Як ознака людської тупості та необачності…
Так, не весело все вийшло. Сльози в залі. Мелодрамка. Але який настрій – такі і творіння. Необачні. Примітивні. Зате власні, та просто компенсують емоції творця. Просто вбивають час. Просто дають можливість викинути чергову порцію адреналіну на папір. Саме на нього. Бо він зрозуміє. Бо він завжди поряд…
11та…Так і не подзвонив. Так, картина вчора видалась не з кращих. Що ж поробиш. Але чи можна судити нетверезого? Це пом'якшуванні обставини. Це те, що буває не часто. Але, все ж буває. Ну що, я ж – людина. Якщо відриватись – то по повній. Тим паче, що був привід. Анжелці запропонували вийти заміж. І вона гадала над відповіддю черговому кавалеру. Що ж, а може цьому і вдасться утримати цю дику пташку біля себе. Тоді він матиме окрасу біля себе на все життя. Так, вона не може пообіцяти бути гарною ґаздинею. Але щось вона вміє і в цьому руслі. Але сама її присутність де-небудь задовольнить смак навіть найвишуканіших гурманів. А ще вона віддана, пристрасна, палка, відверта. Загалом жива. Загалом, вона випромінює сонечко своєю появою. Людина – свято. Людина – дивограй. Фонтан емоцій. Така ось, справжня подруга та бадьорий енергетик. Вислухає і, без зайвих роздумів, викаже критику. Крайня щирість. Інколи незвично, боляче. Проте, правду в очі, а це головне. Це просто дар. Ось такі думки потішили сьогодні хвору голову Еліс та вклали спати…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438485
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.07.2013
автор: Sama_po_Sobi