«…Были такие художники, которые употребляли самые великолепные, самые прекрасные краски и формы для своего творчества и надевали эту роскошную внешность на манекен. Правда, такие произведения имеют много внешней красоты, ловкой компановки, внешней орнаментовки, но они все-таки остаются манекеном, одетым в сшитый хорошим портным сюртук, портным, который, кроме такого хорошо сшитого сюртука, ничего больше не может дать... Словом, это мундир без генерала.
Однако, совершенно несомненно, есть и такие художники, у которых имеется этот генерал, да такой, который способен командовать в течение столетий целыми колоннами людей и который ходит однако почти голым…»
Луначарский о Достоевском
«Дочитай мене…» назва книжки не вразила своєю оригінальністю, але звернула на себе увагу. Дівчина піднесла її ближче до обличчя, розгорнула та вдихнула свіжонадруковані літери. «- Дочитаю тебе» подумала вона і пішла аби розрахуватись. Вийшовши з «Книжкової лабораторії» (так називався магазин) дівчина ще раз подивилась на книжку: тільки назва, ні автора, ні видавництва. Вона хотіла повернутись назад, розпитати в продавця за неї, але зупинила себе на думці «- це не кіно і ніякої в тім загадковості нема». Повернула за ріг і подалась в парк, щоб почати вечірній променад та закінчити читанням в присмерку біля ледь жевріючого ліхтаря, який віддає все що може, аби не стати тягарем.
- Лемніската?! – здивовано промовила дівчина сидячи на зеленій траві.
«Лемніската» було першим і єдиним словом на семи сторінках даної книжки. Дівчина прогортала далі. Але зрозуміла, що не знає, що означає те слово. Вона почала копатись в голові, в пам’яті. Можливо знайдеться закуток де б сховався спогад про слово. І вже через кілька хвилин роздумів, почала пригадувати школу, вчительку математики…
- Лемніската – це знак безкінечності! – Вигукнуло радісне дівча. Навколо не було нікого, тільки голуб, який прилетів у надії, щось отримати, знайти, але від крику сполохано гайнув у більш людні місця.
Початок восьмої сторінки увінчався текстом, який мав зміст. Половина якого була дописана чорнилом і не до кінця розбірливим почерком. Аби прочитати писані слова, дівчина почала придивлятись, та ліхтар зрадницьки погас.
- Ну ти там в своєму розумі?! В мене важлива місія. На подивись! – Вона тикнула книжку назвою до ліхтаря. На чорній заливці білими літерами - благальна назва «Дочитай мене…». – Ну, як?! Увімкнись! Ти ж ніколи мене не підводив! Дава… - Не договоривши слова, ліхтар знову запрацював – Ура! Тепер я таки прочитаю тебе!
Книга впала долу і відкрилась десь посередині, де було зображено прекрасний образ людини, яку осяювало життя. Художник витесав на папері кожну дрібничку так, що не хотілось відривати погляду від картинки. Але дівчина взяла книгу і закрила її. Зовні та була простої палітурки, не кричала яскравістю і розкошами. Навпаки була витримана у кольоровій гамі, матове покриття, робило її вигляд насичений знаками уваги, до того що у середині. А у середині, вона мала свою історію.
Перша година ночі і на вулиці стало помітно прохолодніше. Зі своєї сумки, дівчина витягнула більш тепліший светр і накинула на плечі. Це вже не вперше вона сиділа до пізньої ночі сама у паркових алей. Одного разу до неї причепився, якийсь чоловік, намагався щось розпитати, щось довідатись, торкнувся руки і дівчина погрозливо показала на сумку в якій лежав пістолет. Дивиною після цього їй здалось те, що чоловіку навіть в думку не прийшло, що він не справжній, вона в той день взяла його, як реквізит, до нової п’єси в якій вона грала головну роль. Але завжди був хтось із знайомих, хто знав, про її посиденьки насторожував і бережно давав зрозуміти, що не підтримує таких прогулянок, читань і тому подібного.
Дівчина приступила до повноцінного читання книжки. Надзвичайно рвані історії, то доводили до сну, то навпаки підбадьорювали її. Здавалось би, що нічого подібного вона досі не читала, не бачила. Книга в свою чергу відкрилась по особливому, наче була живою і давала сама себе читати.
Починало світати і лишилось ще якихось двадцять сторінок. З прочитаного вона зрозуміла, наскільки глибоко автор передав свої переживання, як надзвичайно бачив і відчував людей. « - Хто ж цей автор?!...» На цьому питанні дівчина поринула в сон. Через деякий час сонце палюче пробивалось промінням до зіниць і дівчина не витримавши напруги відвернулась та відкрила очі. Біля розкуйовдженого волосся лежала недочитана книга і дівчина посміхалась «- Я не дочитала тебе»…Почувши кроки людини, яка впевнено наближалась до неї, дівчина підвелась. Побачила молодого чоловіка, котрий як їй здалось своїм поглядом наче тим же сонцем випалював її обличчя. Чоловік підійшов ближче, взяв книгу, подивився і промовив
- Це моє! – Більше жодного слова. Він попрямував в сторону міста.
- Ей, зачекайте, це моя книжка! Ви, що… - але чоловік вже не чув напівсонного голосу дівчини.
В момент, коли злість і сон розігнались здоровим глуздом, до неї прийшла думка, що це може автор і що це тому його книга
– Я знайду тебе, і дочитаю до кінця – сам просив!
(З любов'ю для S.О.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438296
Рубрика: Присвячення
дата надходження 19.07.2013
автор: Ваньоха Р.