До Тебе, Владико, пустелею в спеку іду.
Я спраг не води, а Твого, як роса, милосердя.
Ми грішні усі – і вельможі, і вої, і смерди,
бо кожен свою виплавляє у долі руду.
Хоч вади мої невідкупні, але я прошу
у Тебе заслони від ницої, злої спокуси,
аби Сатана мою душу на гріх не примусив,
коли на діла доброчинні я знов поспішу.
Прости, Промислителю, що неспроможний бував
себе захистити від світу, де люті премного.
Я йду, щоб схилити чоло до порогу Твойого
і в руки Твої щиро вкласти покути слова.
А Ти вже суди справедливо, на що заслужив
я в часі земному і долі своїй безталанній.
Нехай спалахне моє серце, як зірка в тумані,
як свічка любові для тих, ким в житті дорожив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438072
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.07.2013
автор: Чир Нестор