Чомусь слова "зима" і "самотність" завжди ходять поряд. Нерідко д них приєднується ще одне слово - "ніколи". Саме такий стан у мене був у той момент - за вікном (зрештою. в душі теж) лапаті снігопади, в серці - самотність, в думках - ніколи. Що саме малось на увазі. "ніколи"? Вже кілька днів в голові в мене крутяться думки,одні і ті ж, то з ретельними пошуками деталей сну,то без заглиблення в суть. Чи є сенс думати про це все? Чи є зміст омріювати майбутню обіцяну зустріч? Скоріш за все,нема. А що, якщо ми НІКОЛИ більше не побачимось? А що.якщо він НІКОЛИ і не існував? Від цієї думки ставало моторошно. Ви,мабуть, думаєте: наївна дитяча закоханість та й тільки. І ви праві. Чи було про кого мріяти? Я навіть його обличчя не запам'ятала. Але це не заважало щоразу шукати В.А.М.а поглядом у натовпі. З одного боку, я відчувала, що десь в майбутньому я буду ну дуже вже щаслива з цим хлопцем і від цього ходила неймовірно життєрадісна,щоразу лягала спати з думками про те, що цієї ночі ми вже точно зустрінемось, а з іншого боку - щоранку я усвідослювала всю нікчемність своєї дитячої наївності. Пройшов тиждень, потім другий, потрбно було змінювати щось. Терміново змінювати. В якийсь момент кожен з нас просто втомлюється. Втомлюється від свого стилю життя, від оточення, від обраного фаху, від місця проживання... та від будь-чого! Кожен по-своєму починає задихатись у цьому світі. І тільки після цього людина починає аналізувати все для того, аби знати ЩО САМЕ потрібно змінити. В моєму випадку потрібно було ліквідувати примарні спогади. От я і вирішила присвятити свій час вивченню психології. Мені завжди вона подобалась своєю практичністю - такі знання в житті ой як потрібні для налагодження стосунків не тільки з оточенням, але й зі самим собою.
Купу книг з психології проковтнула перш ніж перестала думати.Найбільше ж запали в душу слова Наталії Толстої, справді фахівця, яка подає таку собі теорію психології, ілюструючи прикладами її пацієнтів. ЇЇ книги абсолютно змінили мене.
Календарна зима наближалась до логічного завершення, проте на вулицях досі танцювали сніжинки. Я стала на диво мовчазною. Якщо раніше мене заткнути було складно, то тепер я частіше слухала,кивала головою і лиш іноді коментувала що-небудь. Стала таким собі інтровертом. Розчарованим у житті. Який прагне невідомо чого, скоріш за все просто нічого і не прагне. З друзями практично перестала спілкуватись. Вони не пропонували зустрітись, а я втомилась робити перший крок.
З дня на день у мене день народження. Вісімнадцятий. Аж не віриться, що це вже стільки років живу на світі, хоча, мабуть, більш правильно вимірювати життя не в прожитих роках, а в кількості здоланих несподіванок та перешкод, моментів щастя й радості. Можна прожити тридцять спокійних років і нічого в цьому житті не знати й не бачити. А можна жити аж занадто насичено і в ці ж тридцять бути морально старим дідом чи бабою. В цей день впав такий сніжисько, як за всю зиму не нападало. Проте поряд були дві найближчі подруги - Мері та Соломія, а також молодша сестра Мері, Оля. Як не дивно, я аж світилась від радості, яка з'явилась невідомо звідкіля. Та й яка різниця,звідки? Це був мій день. Таке буває лише раз в рік,то чому б і ні? Ми співали пісень,танцювали, розмовляли про все на світі - так,наче на цьогодні світ зупинився і є тільки ми четверо. Мері з Олею намалювали для мене неперевершений плакат - і це була така приємність! Соломія подарувала книжку Бруно Ферреро, ту, що я її так хотіла. І торт вдався на славу,смачнющий був! Розповідаю це вам і усміхаюсь - є ж що згадати! Приємнощі всілякі досі витанцьовують у пам'яті. Лягала спати з усмішкою, і..
Він знову мені приснився. Цього разу я була в казковій світло-фіолетовій сукні, такій приємній на дотик, і, думаю, гарній на вигляд на мені. Переді мною були сходи. Сходи вверх. На вежу якусь? Можливо. Взяла в руки з обох боків низ сукні й почала підніматись сходами вгору. Це справді була вежа. Як в замку - невеличке темне приміщення, на стінах красувалися пейзажі Франческа Гварді,художника XVIII століття в стилі рококо. Біля вікна стояв він - на голові біла перука, зодягнений в золотисто-червоне вбрання. Коли я увійшла, він обернувся і так подивився на мене, наче просверлив і бачив наскрізь. Пішов назустріч мені, простягнув руку і повів до вікна. Яка ж краса! Небо було наче облите червоною фарбою, ще не траплялось мені бачити такий захід сонця. Перед нами був ліс, такий давній,що здавалось, наче ще динозаври його садили. В мене було стільки слів,стільки запитань,але я не могла вимовити й слова. І В.А.М. теж мовчав. Провів рукою по руці, відчула це тепло,яке мов струмом пройшло крізь тіло. Я врешті спромоглась запитатись:
-Хто ти?
-Ти прекрасно мене знаєш.але ніколи не здогадаєшся,що це саме я. Не можу тобі сказати. І підказати теж не можу, - випередивши моє наступне запитання сказав він. - Я не можу часто траплятись в твоїх снах. Ти хотіла знати, чи існував я коли-небудь. Так, існував. І зараз існую. І ти слухаєш про мене часто. Але не чуєш. І хтозна,чи здогадаєшся колись.
Він взяв мене за руку і повів вниз, як я зрозуміла, надвір - провести таку собі екскурсію місцевістю. Все,що я бачила, було наче в фільмах про минуле кілька століть тому. У цьому сні я почала вдивлятись у кожну дрібничку і запам'ятовувати - розуміла.що мене чекає значно більше роздумів,аніж після першої зустрічі з В.А.М.ом. Ми йшли різними залами, зупинились в одній - там був,мабуть, старезний білий рояль. В.А.М. пішов до нього, сів і почав грати. Я стояла поряд і усміхалась. Він грав так вміло і так гарно. І щось таке знайоме-знайоме,от тільки згадати не могла.Закінчив грати і сказав: "З днем народження тебе!"
Прокинулась. У руці ще одна згорнута записка. "Не сумнівайся в моїй реальності. Я існую.І ми справді ще побачимось". Знову думки. Тільки цього разу значно більше..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436625
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.07.2013
автор: Оксана Сова