Ніхто з Вас і не здогадається, що то за слово таке – Усяка. Чи то, як доля усяка буває, чи ще що?.. Мабуть, дійсно, як у Тараса Григоровича: «У всякого своя доля…»…
Доля Андрія з коротким прізвищем Ус уже мережиться нитками різної товщини та кольору.
У школі завжди є діти, які не є признані колективом. Чому? Та з різних причин…
Так от Андрій, який десь взявся, як печериця після дощу, був саме такою дитиною. Я ще й не встигла розгледіти, що ж воно за жук такий у нас появився, як юрба вже проявила свою «милість» і безжалісно цькувала: «Усяка! Усяка!».
Хлопчик був настільки зачовганий, що важко було розібратись, звідки ж той бруд береться: чи з вух лізе, бо завжди грязні були, чи то зберігається під шапкою, яку ніяк не хотів знімати, а чи шукав він його на смітниках?.. Бо діти подейкували, що Андрій на них частенько буває.
- Тамаро Марківно, він же на смітниках риється! Фу-у!!! – крутили носом деякі…, коли я дивись та й пригорну зажурену голову дитини.
Що я могла сказати? Уважно вивчала і приручала чи то хлопчика, чи то безжалісну юрбу, яка проявляла стадний інстинкт…
Спочатку улюбленим заняттям цієї юрби була гра в «м’яч» Андрієвою шапкою, яка, здавалось ніколи не знала води і прального порошку. Хтось зривав її з голови хлопчика і починалась «веселуха». Кидали хто куди міг…Допоки вона не попадала до моїх рук. А Андрій, не зрозуміло, чи то від болю, чи від задоволення хмикав: « Нічого, в мене ще є». І дійсно «Усових шапок» можна було знайти в усіх потаємних кутках спортивної зали: коли за батареями, коли зверху на гімнастичній драбині. Але ця гра поступово відійшла – наситились.
А ще хлопці безжалісно товкли Андрія, як «Сидорову козу». Чому? За що? Я ніяк не могла зрозуміти і, мабуть, не тільки я, а й він сам. Втягував голову в плечі і ставав такою маленькою безпомічною грудочкою. Іноді не встигала розборонить. Чула тихе шморгання носом і вчила: «Андрію, давай здачі!»
Ніколи не розпочинаю знайомство з гуртківцями з їх успіхів у навчанні чи біографічних даних членів сім’ї. Це виясниться згодом. Ми починаємо разом з чистого аркушу. Дитяча душа - світла.
Так було і з Андрієм. Виявляється, він уже мав своє кримінальне минуле. Ще в початкових класах щось… поцупив і про це любили говорити деякі діти.
А ми готувались до новорічного туристського вечору! Роль блазня, що дісталась Андрію, була йому під стать. Костюм виготовити просто. От тільки слова…Як же я хвилювалась, чи вивчить їх Андрій! Повторяли разом. Раділа, коли бачила успіхи свого вихованця. А як світився Андрій!
Коли поділилась радістю з педагогами, серед яких була і потерпіла від дій малого злодія – сільський бібліотекар, в голові мені запаморочилось від тієї болі, з якою вона розповідала про вкрадену Андрієм дорогу її серцю золоту каблучку…
- Ні! - сказала я собі, Усяка до маленької поставленої мети дійде! І дійшов би та не вгледіла. Розвеселіла юрба натовкла розмальованого гримом героя, розмазана фарба попала в очі і Андрій зник…Думала назавжди…Але мама по телефону заспокоїла: «Ви не переживайте, він такий! Як образиться, втече і не знайдете. Сам прийде!» Слава Богу, прийшов. Тільки таким болем в душі віддавалась ота перша поразка…
А ще, як вияснилось потім, Андрій був злісним прогульщиком уроків або не приходив в школу зовсім…Та на гурток з’являвся, як ясне сонечко.
Якось, будучи в відрядженні у Полтаві, получила дзвінок:
- Тамаро Марківно! А гурток буде?
- Андрію, а ти оголошення читав? – запитую.
- Так я не в школі…
Що я могла відчувати в ту мить, радість? Звичайно – ні, але в душі жевріла надія – дитині це заняття дуже подобається.
Не встигала я переступити поріг зали, як Андрій (звідки він тільки й брався) , мотався по «верхах», розкручував мотузки - готував обладнання до заняття.
- Помічник та й годі! – підхвалювала я. Іноді брала за руку і відводила на урок. Частенько радили: « У вас від нього користі буде більше…».
Згодом ми вже працювали разом. Андрій, як гарний господар з чоловічою силою діставав мотузки, вчився робити поліспаст, збирав «народ», щоб ці мотузки натягнути і закріпити. Десь я вже розуміла, що цей хлопчик - мій перший помічник. От тільки терпіння на тренування в нього вистачало не більше, як на тридцять хвилин. Згодом я ловила той ефективний мінімум Андрієвих тренувань. Адже нічим іншим, як своїм результатом Усяка не зможе завоювати авторитету серед товаришів. Він болісно переживав свої поразки, не міг втриматись перед швидким, як вогонь, Сашком, кидав усе, забував про допомогу своєму керівнику і тікав…Згодом повертався назад і все-таки боровся…з самим собою. А ще було світло в кінці тунелю – стати капітаном команди дітлахів, що підростають. Хоча в душі мало вірила в це, але змушена була з блиском в очах малювати веселкові перспективи.
Хлопець старався, так само, як і в мене блищали очі. Та не все стає дійсністю. І от винесений вердикт. Андрій – староста гуртка! Як і належить справжньому чоловіку, проявів емоцій не було. Та я уявляю, що творилось тоді в його зацькованій душі…
-Ус! Усяка! – уже без злості гукали діти. Кричали так лише тому, щоб не переплутати прізвище Ус з туристським вусом самостраховки. І вже з добротою жартували:
- Ус, вус, - попробуй розберись! А я радила:
- Зрозуміліше буде – Андрію!
…Минув час. Андрій Ус за своїм результатом - серед лідерів колективу. Жива енергійна дитина. Чи в змозі ми всі разом – батьки, педагоги спрямувати енергію цього хлопчика в правильне русло?..
Якось, будучи на змаганнях, дослухалась, якою грою на дозвіллі заправляє Андрій. Це була гра в шістдесят дев’яту колонію, де відбуває покарання його старший брат…
«У всякого своя доля і свій шлях широкий…».
( далі буде)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436225
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.07.2013
автор: Тамара Васильєва