Тихий, оповитий сірою буденністю вечір. Вона гуляє пляжем, не помічаючи нікого й не чуючи жодного звуку. Зупиняється.
Вона прокинулась раптово. Довго не могла піднятися з ліжка. У другій половині дня почистила зуби, розчесалась, одяглась по домашньому і взялась смажити яєчню.
Годинник невпинно прямував уперед показуючи їй 17-ту годину вечора. Місяць тому вона посварилась із своєю найкращою та єдиною подругою. Дивно, але уже стільки днів вони не розмовляли. Їй хотілось подзвонити, але власна гордість не дозволяла зробити цього. Чому вона повинна дзвонити першою? Адже це означало б, що Катя, все ж таки, була права. Кожного дня вона мучила себе думкою, що винна. Дні без найкращої подруги були жахливі. Відчуття провини не давало їй спати спокійно. Та жахлива сварка, яка вийшла випадково згадувалась їй постійно: Катя зустрічалась з хлопцем, а він через рік відносин покинув її. Каті було дуже важко і вона попросила дівчину поговорити з колишнім. Та довго відмовлялась, але згодом погодилась. Того дня вона зустрілась із ним в парку. Катя дивилась на них здалеку і побачила, як хлопець почав приставати до дівчини. Він поцілував її. Вона ледве вирвалась, але коли прибігла до Каті, то тієї уже не було. Через декілька хвилин Катя зателефонувала і сказала, що більше ніколи не хоче бачити подруги, що та зрадила її.
Може все ж таки подзвонити їй? Все ж таки наважилась та набрала давно знайомий номер:
- Алло, Катя, приїздиш сьогодні до мене? Так, звісно! Угу… І твоє улюблене печиво. Чекаю.
Одразу після розмови натрапила поглядом на спільне фото з подругою. Посміхнулась. Вона вибачила мене. Що може бути краще? Хм… Швидко погодилась приїхати – це добре.
Чайник вже давно закипів. Зазвичай Катя ніколи не запізнювалась. Поглянула на годинник – 19.30. Телефон подруги був вимкнений.
Рівно о 21-й годині пролунав мобільний – це була мама Каті. Заплаканим голосом дівчина взнала, що подругу збив автомобіль. Слухавка випала у неї з рук видаючи лише гудки. Як так вийшло? Чому? Вона металась із однієї кімнати в іншу. Спільна фотографія. Каті більше немає?! Сльози.
Вода була досить спокійною. Вітер ледве – ледве торкався її волосся. У пам’яті витали картини з дитинства, коли вони, малі, бігали тут босі, грали в доганяли… Майже завжди вона були разом, як сестри. Іноді люди так і вважали їх сестрами – двійнятами: майже завжди однаковий одяг, однакова музика, захоплення і т.д. Вони були дуже схожими… Видихнула. Дістала із сумочки спільну фотокартку. Ще раз поглянула. Поцілувала і пустила на воду. Нехай пливе…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435135
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.07.2013
автор: Вероніка Стрельченко