Освітлені спалахом блискавки, сірі хмари рясним дощем поливали маленьке містечко, яке ще прокидалося від сну. «Ось це так ранок!» - невдоволено буркотів статний, симпатичний, молодий чоловік, нашвидкуруч збираючи собі на роботу обід. Залишалось тільки покласти його в торбину, як несподівано у дім до Вадима постукали.
Під широкою шапкою чорної парасольки на порозі стояв кремезний чолов’яга з папкою паперів. Впізнавши небажаного гостя господар ще більше роздратувався: «Ви б ще серед ночі прийшли! Я ж вам пояснював, що на роботі вже два місяці затримують зарплатню. Як тільки дадуть, то я одразу ж заплачу цей кредит!». Та коллектор нічого і чути не хотів. Розмахуючи перед хлопцем якимись документами, він нахабно нагадав йому про відсотки, дав зрозуміти що йому байдуже до його проблем, і наче перегукуючись із громом своїм басистим голосом, погрозив відібрати будинок.
Після такого спілкування завжди врівноважений, та стриманий Вадим вже істерично шукав торбину для свого бутерброду: «Та куди ж вона запропастилася?».
- Хто це приходив? – долинув раптом голос із спальні.
- Це сусід, люба! Нагадав що у Макса з нашої зміни сьогодні День Народження. – і в поспіху, так і не знайшовши торбинки, Вадим взяв зі столу листок газети, та замотавши у неї свій обід зазирнув до спальні – Він пропонує привітати Макса перед спуском у шахту. Ти ж його знаєш, мила, він завжди щось вигадає.
І Вадим підійшов до лежачої на постелі дружини, та ніжно її поцілував. «Будь обереж…» - хотіла щось сказати дружина, але несподівано вона боляче скривилась та забилась в судомах. ЇЇ очі закотились, пальці рук і ніг напружено зігнулись і тіло затріпотіло, неприродно вигинаючись. Стрімголов підбігши до нещасної, Вадим почав рятувати від мук кохану, спромігшись дати їй якусь пігулку. На шум вибігла із дитячої кімнати теща, тримаючи на руках немовля: «Що знову?». Та Вадим у відповідь лише змучено закивав, спостерігаючи як дружина вже приходить до тями:
- Я більше так не можу. – зі сльозами на очах промовила хвора.
- Ні, не кажи – втішав чоловік дружину – ти витримаєш, скоро все закінчиться. Ось виділить нам держава гроші на операцію, докладемо ще ті, що зібрали із проданих речей, та кредит – і ти вилікуєшся. Обов’язково видужаєш, я тобі це обіцяю. Ти мусиш, заради нашого сина. Чуєш? Я люблю тебе, понад усе люблю! Це я не витримаю, якщо ти…не дай Боже. Все буде добре. Лише не здавайся, чуєш?
Ну все, я побіг, бо запізнюсь. – і він поцілував ще й свого сонного сина, та вийшов з будинку.
Цілий день важко добуваючи чорну гірську породу, серед вугільної, темної пилюки Вадим шукав той промінчик світла, що допоміг би подолати проблеми:
- Федорович, я віддам обов’язково. Бо ж якби не кредит…Відсотки ще до того ж набігають.
- Вадиме, та я дав би, ти ж мене знаєш, але тиждень лише як дочку заміж видав, усе пішло на весілля. Вибачай. – виправдовувався колега, сідаючи обідати.
- У кого ж ще можна позичити? У того хрестини, в іншого весілля, а ті самі вже на мілині. – бідкався Вадим, не поспішаючи діставати свій обід - І за що Бог мене так карає? Нехай вже я захворів би, а то моя люба…Триклята ця хвороба, підступна – почала після родів прогресувати.
- Бог не карає – він є любов. – обізвався інший колега. Він лише допускає хвороби. Якби ви прийшли до Нього, то такого не було б. – почав він свою проповідь.
- Слухай ти, святоша, я тебе точно приб’ю! – не стерпівши, накинувся на хлопця Вадим - А коли моя дружина мало не вмерла від втрати крові після родів, бо моєї для неї було мало, а ти не хотів здати,(хоча у нас однакова, рідкісна група) – кричав він на нього, тримаючи за куртку – Не хотів, бо вам заборонено вірою, то це що теж Бог тобі шепнув не допомагати?!
Інші чоловіки-колеги обступили Вадима, вгамовуючи:
- Тихо. Відпусти його. Ось так. Заспокойся, і сідай обідати.
- Не хочу, не має апетиту.
І Вадим навіть не вийняв свій бутерброд.
А ввечері його знайомий юрист, з контори, повідомив, що зі столиці прийшла відмова що до прохання виділити грошову допомогу на операцію дружині:
- … пояснили, що бракує коштів, і вони не єдині такі у черзі…Може ще до благодійних фондів спробувати?
- Та вже писали, але надії мало. Нам прямим текстом сказали, що в першу чергу люди відгукуються, дивлячись на малих дітей. А для дорослих, нажаль…- поник Вадим, втрачаючи надію.
- Ось візьми. – на останок простягнув юрист стопку купюр – Я чув що на тобі кредит за два місяці висить. Це все чим я можу допомогти. Тримайся.
Та бідолаха вже не радів можливості погасити борг перед банком. Він сухо подякував і побрів на зупинку, чекати останній автобус, бо затримавшись з юристом, попередній рейс пропустив, і колеги його вже пороз’їжджались. Важко переставляючи стомлені ноги Вадим прийшов на безлюдну зупинку.
Раптом, хтозна звідки, гучною компанією до зупинки підійшли троє юнаків - явно, що з того самого прошарку суспільства, в якому панує жорстокість, грубість і розбій.
- Дядя, вогнику не знайдеться?
- Не курю. – відповів Вадим.
- А чому так, здоровий образ життя?
- Замовкни!
- Що? – набундючившись, впритул підійшов один.
- Та пішов ти! – відштовхнув Вадим хлопця.
І юнаки наче оскаженіли. Вмить на бідолаху налетіли всі троє, як круки на падаль. Хоч у Вадима руки були мужні, та проти стальної труби і ножа сили виявились нерівні. Закривши обличчя руками Вадим, під супровід грому терпляче рахував їхні удари ногами об його тіло, не маючи сили підвестись. Він розумів, що вони забирають мобільний, і ті гроші, за які міг бути погашений хоча б борг перед банком, але нічого вдіяти не міг. А потім все стихло. Хлопці втекли, залишаючи Вадима самого під темним небом.
І пішов дощ, потоками розмиваючи на обличчі чоловіка червону кров.
Помаленьку підвівшись, знесилений і мокрий Вадим підійшов до краю пустої дороги і подивився на високий кар’єр. Він раптом уявив ту легкість, з якою може відійти від усіх цих проблем, віддавшись обіймам глибокої тиші та забуття. А там і невдовзі зустрінеться зі своєю милою – без операції їй не довго лишилось. Він переліз через перила огорожі і став на край обриву, закрив очі, відвів у сторони руки і… І несподівано почув позаду нявкання.
Стрепенувшись, чоловік озирнувся і на зупинці побачив кота, що мордою тицяв у його сумку. А поряд перевернутою лежала картонна коробка, прокинувшись, з якої і виліз чотирилапий. «Зголоднів?» - взяв на руки Вадим замурзаного, закуйовдженого кота, але з кулоном на шиї у вигляді котеняти з ангельськими крилами, що висів на ремені. Одразу ж по цьому приїхав автобус.
Сидячи з тваринкою у напівпустому «Богдані» Вадим, не звертаючи уваги на допитливі погляди пасажирів, що витріщались на його забруднений мокрий одяг, дістав свій обід і дав голодному котові. А газету взяв у руки аби обітертись, та раптом на зім’ятому листі помітив оголошення про те, що того хто знайде породистого кота, з ексклюзивним кулоном у вигляді янгола-котеняти, і поверне за вказаною адресою, того чекає винагорода. Він уважно прочитавши ще раз, запам’ятав адресу і ніжно притис до себе нявкотливого.
За два дні Вадим вже стояв на подвір’ї великого, заможного маєтку, чекаючи доки винесуть обіцяну винагороду – хоча б за один місяць борг віддасть, а там як буде. Тут підкотив шикарний мінівен, і з нього вийшла старших років жінка. Та побачивши Вадима, вона чомусь розплакалась і швидко зайшла у дім. «Син у неї, такий же як і Ви літами. – пояснював Вадимові охоронець передаючи винагороду – Але він тяжко хворий, серце слабе. Шукають донора, та де ж його так швидко візьмеш – не щодня ж потрапляють в аварію…ще й з такою рідкісною групою крові.» – і охоронець назвав ту саму групу крові, яка була у Вадима, та у його колеги-проповідника. «Ось так воно – гроші є, та донора не має. А хлопцеві дають ще два, три місяці максимум.» - закінчив свою розповідь охоронець.
Тієї ж миті у голові зневіреного Вадима зародився жахливий план: «Проведи мене до своїх господарів, я здається можу їм допомогти.» - попросив він охоронця. І за годину він вже підписав угоду, за якою у випадку представлення ним донора, батьки хворого забов᾿язувались взяти на себе усі витрати і клопоти щодо проведення операції та реабілітації Вадимової дружини. Той план настільки засів у свідомості відчайдухи, що він перенишпорив усі необхідні сайти в мережі інтернет, відвідав відповідну лікарню задля консультації, і чомусь так дивно став дивитись на свого колегу-проповідника. Колючи брили чорної вугільної маси Вадим не один раз, наче навмисно, створював небезпечні ситуації біля нього, хоча постійно твердив що це випадковість. А того рокового дня «проповідник» і зовсім не з’явився на своє зібрання, аби помолитись Богові. І лише Вадим знав де він.
Купивши у найближчому кіоску свіжий випуск «Газети по-українськи», Вадим зосереджено стояв біля проїжджої частини двохсторонньої траси і набравши номер телефону заможної родини, промовив : «Я знайшов вам донора. Присилайте швидку, доки ще б’ється серце. Двадцять другий кілометр, біля готелю. Поспішіть.» І зі швидкістю блискавки він кинувся під колеса авто, що мчав на повному ходу.
Метушня, гул і крики витали довкола. А Вадим нерухомо лежав на чорному асфальті, під чистим небом, без дощових хмар, і тримаючись за область серця шепотів: «Заради життя, не зупиняйся.» Це були його останні слова.
А в той момент колега-проповідник сидів біля постелі хворої Вадимової дружини і розмовляв: «Справиться твій чоловік у місті, привезе ті гроші, які йому сьогодні обіцяв дати новий спонсор, і ви поїдете за кордон на операцію. Знаєш ми з ним останнім часом знайшли спільну мову. Ось він попросив мене приглянути за тобою, і я прийшов.»
Минув рік. Симпатична молодиця, з малюком на руках підійшла до могили, поклала ніжні квіти і прошепотіла, ковтаючи сльози: «Ось тут, синку, спить твій тато.» А піднявши голову вона побачила як на цвинтар зайшли старша роками жіночка, і її дорослий син, в грудях у якого билось серце Вадима.
автор Бугрим О.
допомога в редагуванні Кіфа А.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434996
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.07.2013
автор: Оксана Бугрим