Коли, у душі поміщається цілий світ- тоді найважче шукати себе...
Ми не вміємо блукати тунелями цього дивного світу, шукати куточки, де б на м'якенькій канапі, примостилося Щастя, закутане у теплий плед.
Ми так і не навчилися говорити усі слова любові, які знаємо. Ми бережемо їх на кращий час, для кращих людей, які колись краще навчаться розуміти нас.
Ми не прагнемо боротьби за кожний весняний подих, ми зрадливо впускаємо в душу заметілі, хуртовини, тріскучі морози власної байдужості. Ми чекаємо, коли у серці оселяться грози від невірства, зрад та нелюбові.
Ми самі руйнуємо себе зсередини, самі наносимо собі нові удари і шрами у найінтимніше місце, там- зліва, де серце. Ми йдемо у небуття, а потім десь спіткнемось об обійми життя, чекаючи, шо нас, як і в дитинстві, добрий Хтось візьме на руки, пригорне до себе, поцілує рану, і скаже: "Все буде добре, я з Тобою".
Ми забуваємо себе самих, шукаючи розради поміж світу. Ми не вміємо плакати просто тому, що життя прекрасне. І як багато при цьому втрачаємо...
Ми не усміхаємоссь випадковому перехожому просто тому, що у серці радість, що дощ створює осінь поміж барвами літа.
Ми не вміємо всіх тих дивних речей, які знають, як творити веселку у душі. Ми давно вже не ми, не ті, а нові, чужі, віддалені.
Як важко, коли в душі протяг...
А в цьому тунелі таке непримітне Щастя кутається у теплий плед, п'є чай з лимоном, шелестить обгорткою з цукерки і усміхається Тобі...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432044
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.06.2013
автор: Весняна Осінь